Глава 10. Звʼязки

Світ книги. Лінея.

Екскурсію мені все ж таки провели. По суті Ренат мав рацію — нічого особливо цікавого. Та все ж таки орієнтуватися в замку потрібно. 

Враження справила лише відкрита тераса, яка була прямо над водоспадом. Там я зависла надовго (аж поки шатенчик зовсім не занудьгував і не потяг нас звідти), спершись на поруччя і просто дивлячись на падіння сотень мільйонів крапель, на бурливий вир унизу, слухаючи цей шалений гуркіт, переплетений з мелодійним дзюрчанням. 

Хлопцям це було незрозуміло, адже вони тут виросли й могли бачити це щодня, але для мене це було в новинку і видовище заворожувало. Тільки пообіцявши собі повернутися, я дозволила відвести мене далі.

У розташуванні кімнат була система, але все ж таки її не було. У дітей одна дитяча, розташована зовсім в іншому крилі. Леран жив взагалі невідомо де, а в Едіти хоч і була своя спальня на два поверхи вища за мою, але там вона була рідко, як мені сказали. 

Кімнати Рената з Делімом були поруч, а мене оселили вище. Там же жили й хлопці із середньої групи, крім Тінара, наймолодшого з них, кімната якого була над дитячою. Як мені пояснили, у нього дар посилювати здібності інших, тому він живе біля малюків, щоб їхні здібності прокидалися і виявляли себе. 

Єдині, хто справді жив у одному крилі, а не по всьому замку, були вчителі. Туди ми не ходили, але Делім махнув рукою, показуючи де це. 

Його кімната, до речі, була дуже схожа на мою, хіба що трохи іншої форми та в інших тонах. А ще набагато більше схожа на житлову кімнату, а не зібрання бежево-білих меблів у приміщенні. Шатен одразу бухнувся на ліжко, Делім сів на стілець і закинув ноги на стіл (попередньо скинувши книги-зошити-папір в ящик), а я, трохи подумавши, сіла на підвіконня. Все ж таки вигляд з такої висоти був приголомшливим, і нехай їм це було звично, але я не могла намилуватися.

— Даремно, — прокоментував Ренат.

— Чому?

— Так показати не вийде. Ходи сюди.

— Показати що? — я зацікавлено встала і підійшла. — Гей!

Скрикнула, бо він смикнув мене за руку, змушуючи лягти поруч.

— Та розслабся, — фиркнув шатенчик, якого, на відміну від Деліма, скоєне не напружувало. — Перевернися.

— Навіщо?

— Ну якщо в тебе очі на потилиці є… 

Можна було цього й не робити, взагалі підвестися і піти, гордо задерши підборіддя, але стало цікаво. Та й сенс, якщо я вже прийшла? Слухняно перекинулася на спину і так само втупилася в стелю. 

Ренат плеснув у долоні й штори зачинилися. Бач, красується. Наче я не знаю, що це зовсім і не від плескоту. Ще плескіт (точно випендрюється!) і світло згасло, а третій змусив безліч маленьких іскорок спалахнути на стелі, ніби імітуючи зірки.

— Вау… 

Я не бачила, але відчувала, як він усміхнувся і вже без показухи (все одно я в темряві не побачу, а один звук — не цікаво) змусив картинку змінюватись. 

Ось чорнота набрала небесних фарб, потім почала рухатися, повільно закручуючи зірки навколо невидимої осі. Пролетіла комета, впала зірка. Через якийсь час кольори почали змінюватися, зірки — зникати, а саме зображення — світлішати. Настав світанок. Ранній ранок, все таке чисте і свіже, з'явилися перші хмари… на цьому все й завмерло.

— А далі? — трохи засмучено запитала я.

— Далі ще немає.

— А буде?

— Та ніби, — не надто впевнено відповів він.

— Буде, — подав голос Делім.

— Як художник каже… тільки давно вже нового не було.

— Художник?!!

— Ну та, Дел це малює.

— Я… це… — у мене навіть дар мови на якийсь час пропав, — о-фі-гіти.

— А ти думала як?

— Що це — запис, проєкція.

— Запис? — здивувався Ренат. — А таке можливо?

— Не знаю, може бути. У це було б простіше повірити.

Я встала, налаштувала нічний зір і озирнулась. З не захаращених висот був лише стіл, тож ним і вирішила скористатися.

— Ем... Лінеє, — покликав шатен, — як ти це робиш?

— Що?

Делім явно не очікував почути мій голос так близько, тому що ледь зі стільця не впав і ляснув у долоні.

— Ай! 

Добре що я ще на підлозі стояла, бо інакше точно впала б. А так лише тільки зігнулась від різкого спалаху болю в очах.

— Лін?! — одразу підскочив брюнетик, але я невиховано його відіпхнула.

— Ніколи. Більше. Так. Не роби!

— Ух ти ж йо! — шатенчик, який намалювався поруч, відсахнувся. — Твої очі… вони…

— Звісно, ​​вони! — огризнулася я. 

Уявляю, як це виглядало — абсолютно червоні білки.

— А… що… — промимрив хтось із хлопців.

Я глибоко зітхнула. Дуже глибоко. І дуже повільно. Все вже більш-менш минуло, залишилося тільки нестерпне бажання терти очі, але саме цього робити не можна було в жодному разі. Сердитися я на них теж передумала, бо з'явився один здогад.

— Ви що, не бачите у темряві?

— Та ми ніби люди, — простягнув шатенчик. 

Делім тільки насупився і похитав головою.

— О-фі-гіти… та це ж одне з перших заклинань, якому дітей навчають! 

Судячи з трохи приголомшеного вигляду обох і блиску в очах, про таке вони вперше чули, але дізнатися більше були не проти. 

— Гаразд, я потім покажу. Просто запам'ятайте: користуючись ним ні за що не можна вмикати світло.

Хлопці загальмовано кивнули та ще щось пробурмотіли про Арізу, але я тільки відмахнулася. У дитинстві мене потягнуло перевіряти практично «а що буде, якщо увімкнути?» так що саме заклинання лікування наслідків цього було другим, яке я вивчила. Мій батько вважав, що я це маю запам'ятати, щоб дурниць більше не робити, тому й змусив усе виправляти самостійно. 

При спогаді про тата голова відгукнулася неприємним спалахом, але я відразу переключилася на інші думки. Якщо хлопці що й помітили, то, на щастя, приписали це туди ж, куди й червоні білки.

Коли з самопочуттям закінчила, я все ж стала на стіл (чи то для них це — норма, чи заперечувати ніхто не наважився) і закинула голову, розглядаючи малюнок. З такої відстані було видно, що це саме намальовано, але намальовано добре. Набагато цікавіше було інше — магічна складова. Навіть уявити не можу, скільки на це пішло часу, але весь показ складався з низки картинок, що змінюють одна одну. Але ще більше здивувало інше. Як можна знати таке, але жодного разу не чути про нічний зір?