Глава 8. Орег

Світ книги. Лінея.

Свою кімнату я знайшла не відразу, зате поблукала замком і приблизно зрозуміла планування. Все ж таки їсти — добре, але краще б Делім встиг мені більше показати. 

Кімната мене зустріла саме тією необхідною тишею. Подумавши, я сіла на ліжко, бо раптом що. Отже, я у замку. І я не знаю, скільки днів. Я не пам'ятаю цього… є лише невиразно знайомий Леран і знання всіх вчителів, хоча знайомства з ними також не пам'ятаю. І спалахи головного болю при думках про віль... Ай! 

Даремно я сіла, краще б одразу лягла. Біль пройшов швидко, але нова думка про вільних змусила його повернутися. Я згорнулася калачиком, обхопивши голову руками, але відступати не збиралася. Мені потрібно зрозуміти, що зі мною. Мені потрібно пригадати, де я була раніше. Мені потрібно пригадати, з ким я була раніше. І чому я думаю, що вони були поганими, але почуття говорять про інше? Від нестерпного болю я тихо застогнала.

— Тобі погано? — пролунав поруч дитячий голосок.

— Ні, все добре, — вже за звичкою відповіла я.

— А Янита каже, що брехати — погано.

Я підняла очі на хлопчика років семи, на якого сердився Делім.

— Тоді мені пощастило, що я вже не в її групі, еге ж?

— Так, — подумавши, кивнув він, — але брехати все одно погано.

— Постараюсь виправитися. Ти — Орег?

— Ага, — він усміхнувся.

— А чому ти не на заняттях? У тебе є дар… 

— Я ним і користувався, а потім побачив, що тобі погано.

— Дякую, — я усміхнулася. — То тобі треба йти?

— Йти… — він понуро побрів до стіни.

— Орег?

— Так?

— Аааааа, лишитися можеш?

— А ти хочеш?

— Що тебе так дивує?

— Зазвичай не хочуть, — знизав хлопчик плечима.

— То ти… Орегу, я тебе не проганяла! Просто якщо тобі потрібно займатись — то йди. А так можеш залишитися.

— Ти хороша, — констатував він, сідаючи поруч на ліжко. — А що робитимемо?

— А що ти зазвичай із друзями робиш?

— Я… нічого, — малий насупився.

— Як це нічого?

— У мене немає друзів.

— А Алік, Тінар, Таміра та Арея? — згадала я імена дітей, які ставили мені питання за сніданком. — Начебто хороші діти.

— Вони — середня група, а я з молодшої, — кожне слово було все сумнішим і тихішим.

Так, ось невдача… у молодшій, наскільки я зрозуміла, з тих, що хоча б приблизно ходять-говорять ті дівчинка з хлопчиком, але вони ще зовсім маленькі. Вони для Орега, як і він для середніх, яким років десять-чотирнадцять. Що вже казати про старших… 

— Хочеш, я буду твоїм другом?

— Ти точно хороша, — усміхнувся хлопчик. — Всі дівчата хороші.

— Усі?

— Едіта також хороша. Іноді допомагає мені ховатись, а іноді щось розповідає. Але вона весь час із Лераном.

— Зустрічаються?

— Рідко, вони ж не розходяться.

— Люблять один одного? — переформулювала я питання, все ж таки діти іноді розуміють все занадто буквально.

— Фу!

Я усміхнулась. Значить все ж таки зустрічаються.

— А дорослі не проти?

— З чого їм бути проти?

— Не знаю… а від кого ти ховаєшся?

— Від Янити, — зніяковів малий.

— А хіба тобі сховатися — проблема?

— Ні, але тільки не від Едіти.

— А що в неї за здібності?

— Вона відчуває, де я. Вона всіх відчуває. І знає, якщо я засмучений. І якщо хтось злиться. І може мене знайти! 

Його явно непокоїло останнє, а не решта. А Едіта емпатка, значить. Цікаво. Та ще й у зв'язці із ляльковиком взагалі виходить зручно. Так можна і… ай!

— Лінея? — занепокоївся хлопчик.

— Все в порядку, — знову видала я. 

Просто ці думки були ніби чужорідними, ніби в мене не мало виникнути нічого подібного. Хоча все більше росло почуття, що чужорідним було саме інше, а ці думки були моїми.

— Брехати — погано, — з докором сказав він. — А ти ж хороша.

— Орегу, — я зазирнула йому в очі, — це буде наш маленький секрет, добре?

— Аріза може тебе вилікувати.

— Я справді здорова, лише голова болить. Зовсім трішки, нічого страшного.

— Вона все одно допомогла б.

— А я не люблю ліки. І загалом лікування. У мене… фобія, розумієш?

— Ні, — спантеличено мотнув він головою.

— Ну… просто я панічно цього боюсь, а пояснити причину не можу. Це безглуздо, але... будь ласка.

— Гаразд, — знизав він плечима. — Тільки Деліма наступного разу так само легко не вмовиш.

— Це так… але наступного разу не буде. А ти тут все знаєш, так?

— Я ні за ким не стежу, я ж не винен, що бачу! — він насупився.

— Гей, я не це мала на увазі!

— Справді? — Орег подумав і риси обличчя розгладилися. — Не все, я правда не стежу і ніколи так не робив. А Лерана з Едітою взагалі обходити доводиться, бо вона відчуває, а він… а я зовсім не до них йшов, а повз пробігав!

— А йому не заборонено можливості на інших використовувати?

Орег спантеличився.

— Ніби ні. Я про таке не чув. Але він так не робить, тільки зі мною… раніше його просили про це, я ховався. А з іншими він не робить.

— А що він тоді на розвитку дару робить?

— Не знаю, у нас уроки окремо. Може, з Едітою займається?

Так, щось не можу уявити, щоб Айран виступав у ролі ляльки. Хоча хто його знає?

— А що ти на уроках робиш? Ти начебто добре своїм даром володієш.

І що тут розвивати я теж не можу придумати.

— Так було не завжди, — хлопчик скривився. — Раніше я часто крізь підлогу міг провалюватися. І ще я крізь скелю ходити поки не можу і ще всяке… спеціальні камені у східній частині замку.

— А що у східній частині замку?

— Туди заборонено ходити.

— Чому? Що там?

— Кажуть, що кухня та комори.

— Господарська частина… 

— Ага, — він кивнув, — але потрапити туди я не можу.

— А ти хотів порушити заборону? — я підняла брову.

— Ні!