Розділ 7. Чужі очікування

Світ книги. Лінея.

Мітка на плечі, я щоранку дивилася на неї. Дивилася, щоби нагадати собі, хто я. Я обрана. І я маю бути сильною. Я повинна… 

Настільки знайома картина в дзеркалі підштовхувала пам'ять. Я ніби почула голос батька, який кликав мене. Батько… я жила з ним. З ним та з мамою. І ще були двоє із вільних. Вільні — це погано. Вільні хочуть знищити обраних. Тільки ті двоє мене захищали. Захищали від кого?! Вчили, виховували разом із батьками. Дбали. Вони хороші… 

Від різкого болю я схопилася за голову, але він пройшов так швидко, як і з'явився. Дивно, що це було? Потрібно сходити до Арізи (мене знайомили з місцевими вихователями? Коли?), адже вона ще й лікарка…

Стук у двері відірвав мене від самокопання, що завдавало болю, і змусив спішно натягнути блузку. Айран, головний, прийшов дізнатися, як я почуваюся.

— Я, — раптом зрозуміла, що зовсім йому не довіряю і навіть навпаки. — Все добре, дякую.

Ще кілька чергових фраз, він, мабуть, задовольнився, бо накреслив у повітрі символ виклику і за кілька хвилин до нас заглянув хлопець. Йому доручили познайомити мене із замком та його мешканцями. Я начебто кивнула, може сказала щось, може подякувала. Тільки в мене це викликало скоріше роздратування і навіть злість. Не знаю чому, але одразу виникла думка: спостерігача приставили. Не можуть дорослі за мною ходити весь день, то ось йому доручили.

Дивно, з чого це? Звідки ці почуття? Я ж їм вдячна, вони врятували й дали прихисток мені (врятували? Від кого? Голова починала гудіти). Та й з однолітком мені має бути простіше, ніж із дорослими. Вони напевно про мене дбали, роблячи саме такий вибір.

— Делім, — усміхнувся брюнетик.

— Лінея, — я теж спробувала усміхнутися. 

Зрештою, він не винен, що опинився тут або що вибрали як провідника саме його.

***

Світ сну. Бель-Ніка.

— Зупини.

Час слухняно завмер, а Деф обійшов брюнета навколо.

— А хлопчина раніше блондином був, — зауважив він. — Я думав, ти нічого не можеш змінювати.

— Я не змінювала.

— Але й звали його по-іншому.

— Нелім, — кивнула я.

— Нелім, Делім, — Деф раптом зупинився і знову глянув на волосся брюнета, а потім на мене, — Лін, Лім… 

— Що?

— Очі в нього не змінилися, мабуть, важливо.

Очі брюнета справді лишилися такими ж дивно-каламутними.

— З чого ти взяв, що вони мають змінитись?

— Решта змінилося… прогуляємося на дах?

— Ну давай, — знизала я плечима, відокремлюючись від Лінеї.

Дах замку відрізнявся від палацового в явно позитивний бік, для зручності навіть не довелося занадто напружувати фантазію. Вид навколо теж був набагато кращим, все ж таки природа, простори. Це ні в яке порівняння не йде з міським пейзажем. І все було б добре, але всередині розросталося якесь погане передчуття, і я нічого з цим не могла вдіяти. Деф мовчав і дивно дивився на мене.

— Що? — не витримала я.

Відповісти він не встиг — продзвенів будильник.

Наступного дня (гаразд, ночі) розмова, що не відбулася, наче була забута. Почуття неясного занепокоєння мене не залишило, тому я й не питала, а Деф з якихось причин передумав. І знати мені їх не хотілося, як і зміст тієї розмови. 

Ми трохи побалакали, але щось все одно було не так. Він ніби став далі, перестав бути таким, як раніше. І робив це навмисне. Загалом, побути Лінеєю я вирішила навіть раніше, ніж планувала, а він не заперечував.

***

Світ книги. Лінея.

— Делім, — усміхнувся брюнетик.

— Лінея, — я теж спробувала усміхнутися. 

Зрештою, він не винен, що опинився тут або що вибрали як провідника саме його. Що опинився тут… адже йому пощастило, як і мені. Пощастило… щось неясне промайнуло у голові і її відразу охопив біль.

— Лін? — голос хлопця був стурбований. — Тобі погано?

Скорочення мого імені сколихнуло ще одну хвилю неясного хлюпання у свідомості, наче забутих почуттів, що своєю чергою викликало спалах короткого болю.

— Це просто… тиск. Ніколи не була так високо.

— Відвести тебе до Арізи? Вона лікарка за сумісництвом.

— Ні, мені вже краще, — швидко відповіла я.

Сумніваюся, що я на щось захворіла… та й незрозуміла частина мене була проти.

— Добре, але якщо що — тільки скажи.

— Обов'язково, — пробурмотіла я, пообіцявши собі ні за що цього не робити. — То ми… куди йдемо?

— Та куди хочеш, — брюнет знизав плечима. — Адже ти нічого і нікого тут ще не знаєш, так що куди не підемо, щось та знайдемо.

— А навіщо?

— Я маю показати тобі замок, — нагадав він.

— Ем, тоді йдемо ліворуч.

— Чому ліворуч? — уже крокуючи, спитав хлопець.

— Не знаю, — чесно відповіла я. — А чому саме ти?

— Саме я?

— Так, вас тут дванадцять.

— Нас, — це слово він підкреслив, — тринадцять.

Від думок про це «нас» моя голова знову почала боліти, але я швидко це відігнала.

— То чому ти?

— Третина явно не змогли б через свій вік.

Мені здалося, чи при цих словах стіна тихо й ображено засопіла? 

— А з решти… — продовжував Делім, — напевно вирішили, що я, як ніхто інший, зможу допомогти тобі.

— Чому?

У чому допомогти я не питала, чомусь було почуття, що моя голова цьому не зрадіє.

— Я… теж потрапив сюди не з народження.

Яке цікаве формулювання.

— Вільні?

— Ненавиджу їх, — з почуттям вимовив Делім.

При цьому він скривився ніби від головного болю, хоча сумніваюся, що в нього, як і в мене, був для цього фізичний привід. Розпитувати далі я не стала і навіть не стільки тому, що йому ця тема очевидно неприємна, а тому, що останнім часом вона стала для мене болісною. У прямому розумінні… чо

— Лін! 

Хлопець підлетів і підхопив мене, не давши впасти. Цього разу спалах болю був набагато сильнішим! 

— Я відведу тебе до Арізи.