6.2

Світ сну. Бель-Ніка

Я не писала йому, адже він не відповість. Може й не прочитає, хто його знає? Та й спроби будь-яких контактів у реальності його дратували. То навіщо? Я лише одягла кулон, сподіваючись, що він все ж таки прийде. Якщо ні — напишу, придумаю ще щось, але… не хочу, щоб це так закінчилося.

— Ти все ж таки написала.

Цей голос я впізнала б з усіх!

— Деф! 

Я сіпнулася було до нього. Хотілося радісно кинутися на шию, скакати навколо, але я зупинилася.

— А я… здається дарма думав над тим, що скажу, — ніби й не помітивши, продовжив він.

Я миттю скисла. Що скаже… знову про письменство, так? Ну, звичайно, хто б сумнівався!

— Сердишся?

— Трохи, — неохоче визнала я. 

Бо він знову за своє!

— Образилася?

— Частково.

— Бель, я… вибач.

Я здивовано підняла брови.

— Я надто перегнув, я не повинен був… і потім. Йти теж.

— Ти не прийшов, — нагадала я про можливість виправитися.

— Ти довго не кликала.

— Ти не прийшов наступного дня.

— Ніч, це була ніч, — пробурмотів він скоріше через звичку нагадувати мені про відносну нереальність того, що відбувається. — Ти ж ти прямо в ціль потрапила.

В його очах знову відбився той неймовірний біль, що я бачила того дня. Ночі, тобто.

— Пробач.

— Ти не винна.

— Я не хотіла… 

— Я знаю, — він озирнувся і запропонував. — Прогуляємось?

Я знизала плечима. Якщо хоче, можна прогулятися. По замку ми йшли мовчки, тиша і незручність тиснули, але порушити її я не наважувалася.

— Це допомогло мені, — ми вийшли на балкон над водоспадом, Деф сперся на поруччя, дивлячись на воду. — У мене з'явилося якесь важливе заняття, воно мені подобалося. У мене виникла мета. Це вселяло впевненість і загалом… змінило мене якоюсь мірою. Допомогло мені. Я просто думав, що тобі теж може допомогти… Вибач.

— Вважаєш, мені потрібна допомога?

— Не в тому сенсі.

— А в чому ж тоді?

— Знайти себе, знайти мету, знайти «свою» справу… майже одне і теж, — хмикнув. — Будь-якій людині це потрібно. Але ти — не я. Ми всі різні, мені не варто було про це забувати. Пробач.

— Ти мав рацію, — тихо визнала я. 

Деф перевів погляд на мене і довелося продовжити:

— Може і занадто наполягав, але мені варто спробувати.

— Якщо не хочеш, продовжувати зовсім не обов'язково.

— Ні, я хочу.

— Справді? — він здивовано підняв брови. — Чому?

— Не знаю… відчуваю так. Вони, — я обернулася і глянула на замок, — їхня історія… щось має змінитися. Може, мені їх шкода. І ще… не знаю.

— Ми відповідальні за тих, кого створили, — задумливо сказав Деф. — Тільки не прив'язуйся до них занадто сильно.

— Чому?

— Це погано закінчується.

— З тобою було таке?

— Не зовсім, — він витримав довгу паузу, дивлячись вниз. — Прототип… але тепер мені складно на неї дивитися. І писати теж.

— Розкажеш? — обережно запитала я.

— Дівчина, — він знову уп'явся поглядом в далечінь, напевно слухаючи шум води, що падала з величезної висоти, — вона в чомусь схожа на неї… дивно, але я і не помічав цього, поки писав. Знаєш, ніхто не може придумати зовсім нову людину, в основі або в дрібницях, в якихось жестах або реакціях все одно вона копіюватиме одного разу бачене. 

Не обов'язково повністю, навіть навпаки — будь-який персонаж відрізняється від прототипа. Він щось бере, якісь особливості може багаторазово посилювати, якісь — взагалі не запозичити. Щось змінити, щось залишити, щось додати. Персонажі завжди інші, вони як нова особистість, нехай щось і могли взяти у людей. А в Істинних це тим більше непомітно, ти навіть цього не усвідомлюєш. Просто бачиш персонажа як людину і не сприймаєш його як чиюсь копію. 

Навіть коли вона повторила кілька її фраз у суперечці, я цього не помітив. А вона помітила, — Деф надовго замовк, я вже й не думала, що він скаже ще щось, але продовжив. — Я перечитав цю книгу тричі, намагаючись зрозуміти. Коли знаєш, що шукаєш, це знайти набагато простіше. Тим більше я здивувався, коли це дійсно знайшов. 

Вони були схожі. Я з ним — не надто, а вони — так. У чомусь, у якихось незначних деталях, у почуттях, які вони викликали в нас, у тому, як взагалі все відбувалося. Якийсь час було чудово, а потім почалося. Хто ж мене витримає, — Деф сумно посміхнувся, — я можу писати годинами. Іноді посеред ночі прокидаюся і теж сідаю за комп'ютер. Та й узагалі… 

Вона знала, хто я. Терпіла якийсь час, але потім почала скаржитися, що їй мало уваги. Чомусь, може мені так тільки здавалося, але їй увага була потрібна саме тоді, коли я пишу. Мені здавалося, ми розібралися, але це не так. І книга стала останньою краплею. Я правда цього не помічав, я навіть думати про це на той час перестав, адже ми обговорили все, але мої герої поводилися і справді схоже. Не так, але схоже. 

Там було написано з його точки зору, що є справа, якій він хоче присвятити життя. Важлива для нього і йому потрібен на цей час, вона має це розуміти. І ще він не казав їй, але думав і можна було розібрати натяки, що якби довелося робити вибір, то це була б не дівчина. Це лише історія, всього лише персонажі, вигадка, книга, але вона прийняла на свій рахунок, — ще через одну паузу він перевів погляд на мене і ніби прокинувся від спогадів. — Не прив'язуйся до персонажів і не шукай їхні прототипи, бо якщо щось трапиться… адже я й справді ховаюся тут. Ховаюся від них, від неї.

— Але чому ти не можеш написати щось інше?

— Історія ще не закінчена, світ не зник. Він застряг на одному моменті. І так буде доки я не напишу. А я не знаю, чи це зроблю. Були й інші історії, я повертався до старих світів, але вони виходили… не такими. Суміш подій, суцільні розбирання, бійки, вбивства. Тільки фанатична ненависть, злість, розпач, герої страждають. Про інші почуття я не міг писати, — він знову перескочив на іншу думку. — Вони не однакові, але тепер подібність бачу. І щоразу, бачачи її, згадую прототип. Я…