Глава 6. Початок

Біологія. Ми з нею взаємно один одного не переносимо і нас це влаштовує, шкода тільки біологічка такий наш взаємовигідний договір не приймала. Що я зазвичай робила на біології? Лазила в інтернеті або книжку читала, друге набагато частіше. Що я робила цього разу? Те саме, що весь день до цього — думала. Думала, сумнівалася, страждала, дивилячись на чистий листок зошита. 

Небагато часу мені знадобилося, щоб зрозуміти — він мені потрібен. Зникнення Дефа, воно… я не хочу так. Я не готова втратити його. І ще я розуміла, чого я боюся. Невпевненість, типова я. Але він не просив писати геніальні романи чи бестселери, він просив лише спробувати. І будемо відвертими, я не маю нічого проти. 

Можливо, навіть трішечки хочу цього. Деф так упевнений, що це саме ТА справа. А я дуже хочу її знайти. Раптом він має рацію? А невпевненість… Адже просте чиркання кількох рядків у зошиті ні до чого не зобов'язує. Ніхто навіть не дізнається, то чого я боюся?

***

Світ книги. Лінея.

Сиджу. Сиджу та слухаю, як вони сперечаються.

— Її ж вільні виховували!

— Так, через чиюсь помилку!

Помилки, ну як же! Швидше я потрапила сюди через чиюсь помилку, а зовсім не ховалася від цього місця все своє життя. Звуки суперечки, жорстке крісло, іржавий ключ у руках. Чого ще не вистачає для повноти картини? Ах так. Того, що я не можу поворухнутися. Насправді лише встати, але цього достатньо. 

Тільки пальці ще здатні нервово крутити цей безглуздий ключ. Ключ, що зруйнував усе. Я не до кінця розуміла, я не вірила, не хотіла визнавати, але коли мені всунули цей ключ, мій світ повалився. Це кінець. Я тут. У цьому проклятому місці.

— Її місце тут.

— Але вже надто пізно!

— Ще дев'ять років, цього достатньо.

— Цього замало!

— У нас є Шерн, — чоловік говорив спокійно, владно та впевнено. — І він таке вже робив.

— Ти сам знаєш, що тоді все було інакше.

— Тоді все було набагато складніше.

— Але він був вдвічі молодший!

— І в далеко не настільки адекватному стані, — відбивав він. — Шерн подбає.

— У нього й інших справ вистачає. Важливих справ. Та й було б через кого, — зневажливо кинула жінка. — Бездарна. Для чого вона нам?

— Вона обрана.

— Про кого пророки та слова сказати не можуть.

— Або не хочуть.

— Тим більше!

— Пророки багато про що мовчать, не все те погано. Можливо і зовсім навпаки.

Жінка обернулася до мене й окинула зневажливим поглядом. Ну так, як же, бездарна. Куди мені до неї! Ще й прожила цілих шістнадцять років на волі, що зовсім жахливо! 

При згадці волі мене знову захопила хвиля ненависті. Хоча чому знову? Тут я ненавиділа все. Пальці перехопили ключ зручніше і з силою жбурнули жінці в обличчя. На жаль, предмет у мене був лише один, тож на чоловіка не вистачило. Але ключ завис у повітрі, так і не досягнувши мети.

— Адекватний стан, кажеш?

— Леран, — ледь невдоволено гукнув чоловік і кивнув на мене.

Усе. Тепер я не можу і пальцем ворухнути. А руки тим часом слухняно беруть ключ, що підплив до них, під глузливим поглядом жінки. Зрозуміло, ​​телекінетичка на мою голову. Чорт, треба було в чоловіка жбурнути! Хоча вона все одно напевно зупинила б. 

Що ще? Таємничий (бо мені його не видно) Леран, який керує мною, як маріонеткою. Знати б ще, що за здібності у чоловіка, тоді можна було б придумати, як їм усім насолити краще. Насправді стосовно них у мене куди більш кровожерливі бажання, але будемо реалістами — тут, у цьому гнізді зла, я безсила. 

Що я можу зробити? Та я навіть поворухнутися не можу! Тільки мовчки дивитись і ненавидіти. І ненавидіти ще більше (якщо таке взагалі можливо!), розуміючи, що скоро я перетворюся на просту безвольну ляльку. 

Орден старанно приховує здібності обраних, але те, що вони мають менталіста, вільні знали. Таке дуже складно приховати та ще складніше не помітити. А навіть якщо не він… тут зараз дванадцятьох дітей, я тринадцята. Ніхто не знає, які здібності мають вони.

— Тихо, — чоловік присів переді мною. — Тихо, заспокойся, все добре.

Він поклав руки мені на скроні. Говорив щось ще, а мене все більше й більше охоплювало умиротворення та розслабленість. Справді, що це я? Все гаразд… 

— Де Еміна? 

В голосі знову прорізалися нотки роздратування. Тут він осікся і з побоюванням глянув на мене, ніби боячись, що щось зміниться, але почуття умиротворення мене не покидало.

— Я кликав її ще десять хвилин тому, — тихо, ніби боячись гучним голосом щось зруйнувати, сказав він.

— Я прийшла так швидко, як змогла, — спокійно відповіла жінка середнього віку. 

У всіх її рисах, в одязі, в манері триматися читався цей спокій. Яка гарна жінка, мені вона подобається. Не те, що деякі телекінетички. Хоча… та теж уже не здається такою поганою… 

— Еда прокинулася.

— Так, звичайно, — промимрив чоловік. — Перепрошую. Ось, — він кивнув на мене.

А ось що? Я ось. І не треба до мене підходити! Стій! Стій, тобі кажуть! Спокій як рукою зняло, я відчула все те, що вже кілька хвилин у мені притуплялося. Але це вже не могло нічого змінити — вона підійшла і поклала мені руки на скроні.

— Спи. Це сон, це просто поганий сон.

Це не поганий та не сон! Це найжахливіша дійсність з усіх можливих… чому повіки такі важкі… і так хоч…

***

Прокинулася я в теплі та комфорті. Зі мною прокинулися і мої почуття, а моє оточення їх тільки загострило. Може ця кімната і була затишною, може вона і була світла, простора, з шикарним виглядом і вікна, найрозкішнішою з усіх, що в мене взагалі колись були, але викликала вона лише роздратування, розпач і ненависть. У мене все в цьому місці викликало виключно мікс цих почуттів. 

А ще агресію. Шалену, безоглядну злість. Саме охоплена нею я схопила якусь вазочку і щосили шпурнула у вікно. Гаразд, не тільки злістю, ще була слабка надія це вікно розбити. І вибратися назовні, навіть нехай замок розташовувався на височенній скелі й вікно привело б мене якраз у прірву під нею.