5.3

— Ти знаєш, що я тобі щойно розповів більше, ніж знають усі мої знайомі, разом узяті?

— Але водночас нічого конкретного. Ти не хочеш давати навіть тоненьку ниточку, яка могла б до тебе в реальному світі привести. Чому?

— А чому тобі так хочеться?

— Нууууу. Цікаво ж знати, що за супер відома шишка зі мною ночами балакає.

А ще просто цікаво. І дуже хочеться знати, як же він насправді виглядає. Схожий на Дефа? Дорослий, спортивної статури, привабливий, зі смішками в очах? Тільки ось насправді занадто дорослий. Краще про це не думати.

— Обійдешся.

— Це ще чому? — обурилася я.

— Тому, — він клацнув мене по носі, — сама знаєш.

Ага, знаю: багато знати — шкідливо.

— А чому під псевдонімом пишеш? — змінила я тему.

— Та так вийшло, — знизав він плечима.

— Як?

— Як відправив, потім так само й опублікували, потім так і пішло.

— А чому так відправив?

— Хотів неупередженої оцінки, мабуть.

— Але навіщо так публікувати, якщо свого вже досяг?

— А ти використаєш своє ім'я?

Цього разу вже в моїх очах був докір, перемішаний зі злістю та втомою. Деф запнувся і перевів погляд з мого обличчя, втупившись у далечінь.

— Не знаю… може страх?

Страх. Так, це я можу збагнути. Невпевненість, страх перед думкою інших — це знайоме мені. І ще я частково порадувалася, що все ж таки ми не знайомі. Навряд чи дорослий чоловік ось так легко зміг би зізнатися дівчинці (хоча не впевнена, що йому це було легко), що чогось боявся. А зараз я точно відчувала, що Деф сказав правду. І саме це: щирість, відкритість, можливість говорити те, що думаєш, я цінувала найбільше. І саме це об'єднувало моїх друзів та близьких.

— Але якщо ти став відомим, то чому ніхто досі не знає, хто ти насправді?

— Це складно. Я не хочу, щоби знали. Змінюється ставлення, змінюється… все змінюється.

Хотілося запитати, що він має на увазі, але чомусь я не стала. Натомість я думала про інше — пощастило йому. У сенсі, адже він знайшов «свою» справу, яка йому подобається, в якій він судячи з усього майстерний і для якої «призначений». Ну чому, чому мене оточують люди, які точно знають, чого хочуть, які знайшли себе, але водночас я абсолютно не знаю, чим мені займатися? 

Марк, Ірка, Деф… вони зрозуміли й вони щасливі. Гоша вибирає за принципом «аби було цікаво», він взагалі мінливий, має сто п'ятдесят хобі й вони йому постійно набридають, після чого він знаходить нові та живе цим наступний місяць-два. Але він теж знає якоюсь мірою. Буде винаходити всякі ультра-сучасні-технологічні іграшки або розробляти щось, ну або ще кимось буде, щоб постійно мати справу з новим і цікавим. Тільки я зовсім не розумію, хто ж я і що «моє».

— Про що думаєш?

Від відповіді мене врятувало одне — я прокинулася. Чи то відчуття часу все ще не ідеальне, чи ми говорили так довго, але все ж таки я була цьому рада. Брехати не хотілося. Нехай Деф і вважає мене «письменницею», але я не вірю.

На якийсь час ми тему мого «призначення» закрили, але ненадовго. Ключові місця світу ми давно вже досліджували, замок взагалі перерили згори до низу, можливості всіх персонажів більш-менш прояснили, як і закони цього світу. Залишалося тільки літати й дивитися на пейзажі, які приголомшували уяву. А вона ж їх і створила! А ще вдавати, що є багато різних справ і місць для досліджень. І говорити. 

Важко сказати, ким став для мене Деф. Я чекала ночей як ніколи раніше, а пробудження ще ніколи не викликало таких негативних почуттів. Реальний світ ніби померк перед розкішшю та вседозволеністю снів, а замість спілкування з оточенням я все частіше думками витала десь там, разом із брюнетом. Якось навіть зловила себе на тому, що неусвідомлено малюю його на уроці. 

З ним було добре та легко. Іноді міг сказати щось доросло-мудре, тим самим нагадуючи, хто він насправді. Але набагато частіше був просто фентезійним красенем з хлоп'ячим запалом в очах, з яким було весело і ніколи — нудно.

Та чергової ночі Деф був не в дусі. Частково я його розуміла, у мене ця кімната з жорстким кріслом уже давно в печінках сидить. Тим більше коли нам дійсно зайнятися було нічим, ми були у всіх більш-менш важливих місцях. 

А може ще його і пара моїх питань розлютила. В останні ночі я ставила особливо витончені, але він не вівся і навіть слова, яке могло б дати хоч слабкий натяк у реальному світі, не сказав. Так, я знала, що дратую його. Але й він мене, скільки можна?!

— Ти письменниця, чому ти не можеш прийняти це?!

— А чому ти не можеш прийняти те, що це не так?

— Тому що це так!

— Ні!

— Ти бачиш Сни!

— І що з того?!

— Ти — письменниця.

— Так, Істинна, це я вже чула, — закотила очі я.

— То припини йти на поводу у своїх комплексів та невпевненості! Досить ховатися від того, хто ти!

— Письменниця, так. Такий особливий сорт, який бачить чи проживає свої книги уві сні. Ось прямо як ти.

— Що — я?

— Та який із тебе письменник, якщо ти тижнями не написав жодного рядка?

— З чого ти взяла? — Деф тут же насторожився і посерйознішав.

— Та з того, що всі ночі ти стирчиш тут! Від чого ти сам ховаєшся, га? Або ти просто набрехав про все, адже не дарма мені не можна знати нічого з реальності!

— Я не ховаюсь, я тобі допомагаю!

— Не потрібна мені така допомога!

Про свої слова я пошкодувала швидко, бо Деф зник. Нічого не сказав, тільки просвердлив мене пів хвилини злим поглядом, у глибині якого причаївся божевільний біль, і зник.

Якщо всю ніч, що залишилася, я каялася і шкодувала, то ось коли наступного дня він не з'явився, почала злитися. Швидше на себе, хоч і на Дефа теж. А ще образилася. А ще... багато чого ще. У пориві я жбурнула вазу в стіну (повторюю Лінею. Чи вона мене?) і несподівано мені навіть полегшало. 

Хм, а чому б і ні? По замку я пройшлася, немов ураган, ламаючи все, що траплялося під руку чи око. І це принесло дивну легкість. Хоча швидше викид емоцій та втому через нього, але й полегшення теж. Все ж добре мати особистий світ, де можна іноді випустити пар. Погано одне — все тут нагадувало про Дефа і від цього втекти не виходило.