Глава 5. Заподіяти добро

За кілька днів ми дослідили замок вздовж та впоперек. Знайшли не те щоб занадто багато, переважно це стосувалося дітей. Імена, дані, як і коли потрапили сюди, здібності.

Тут усе було сумно. Їх використовували. І дурили. І навіть цим калічили. Добре, якщо здібність була пасивною і хлопець просто думав, що він звичайний. А ось з іншим хлопчиком так би не вийшло — він відчував правду та брехню. Тому його напихали таблетками, що пригнічували здібності. 

Говорили, що у нього страшна хвороба і йому треба пити їх для його ж блага. Тільки не було жодної хвороби, це пігулки повільно вбивали його. Не можна придушувати частину себе, це калічить. Так, може вони й намагалися звести негативну дію таблеток до мінімуму, але це нічого не скасовувало. Тим більше, що випробовувати результат можна було лише на ньому. 

Ще один хлопець (так, щось у моєму світі саме хлопцям не щастить. З чого це? Лише збіг або якесь послання підсвідомості?) потрапив у це місце пізно, як вже вісім було. Вільні ховали його весь час, а коли їх знайшов орден, убили всіх, крім хлопчика. Він їм потрібний, він же обраний. 

Тільки от дитина такий шок і психологічну травму отримала, що кілька місяців тільки й напихали її заспокійливими. Навіщо? Та на такий стан свідомості навіювання не лягало. Зате потім менталіст чудово «випалив» усі його спогади, приховав їх, а роль жертв та вбивць поміняв. Нині хлопець свято вірить, що саме вільні — лиходії. 

Та мало було цього, так ще і навчили користуватися своїми здібностями неправильно. Він може відповісти на будь-яке питання, яке стосується минулого і певною мірою сьогодення. Дуже корисна для ордена здібність, але водночас і небезпечна, адже він може так і правду дізнатися. І не лише щодо себе. 

Його «навчили» неправильно користуватися здібностями, через що він не пам'ятає, ні що його питали, ні що він відповів. А кількість питань також обмежена. Раніше могли й по три ставити, а зараз йому вже після двох погано стає. Знову ж таки — неправильне використання… йому теж дають пігулки, але щоразу він руйнує себе зсередини й вони не можуть це повністю нейтралізувати.

Таких історій було повно. Троє з дванадцяти зараз (четверо буде з Лінеєю. Та й у малюків здібності ще не прокинулися, то що буде з ними — невідомо) і ще десятки подібних випадків за весь час існування Вазенга. 

Я почала розуміти почуття Лін. Потрапити сюди — найгірше, що могло статися з обраною. Але з кожним, хто має мітку обраного, саме це і відбувається. Рано чи пізно, але всі потрапляють сюди. Навіть якщо їм пощастило ховатися аж до шістнадцяти, як їй.

Що відбувається далі? О, це ми дізналися вже у палаці. Правда, я туди сильно не хотіла і ми досить довго просто блукали світом, Деф вчив мене всяким «магічним» штучкам, ми балакали й розважалися, але одного разу настала ніч, коли ми пішли у палац. І мої передчуття мене не обдурили — це було огидно. 

Дорослі обрані ніби й були вільні, але це була лише видимість. Навіть якщо не враховувати всю охорону (нехай і приховану), яка б поклала край будь-якій можливості втекти, вони були занадто прив'язані до ордена психологічно. Все життя у Вазенгу їм твердили, що вони зобов'язані ордену, що він врятував їх, що захистив від навколишнього світу, що обрані без ордена не виживуть і таке інше. 

З таким вихованням складно боротися. З одного боку — величезний страх перед зовнішнім світом, який нібито боїться обраних, їхньої сили та влади, а тому хоче їх усіх убити. З іншого боку — навіяні почуття обов'язку перед орденом. А ще страх виявитись самому, без його підтримки. Знову ж таки — особливості виховання. 

Виходили з Вазенга вони зовсім не дорослими та готовими до життя людьми, а лише з такою зовнішньою видимістю. До життя з орденом — так, а самостійно вони були безпорадні. 

На комбінаціях цих почуттів і грали. Обрані були готові заради ордену на все, навіть на самопожертву. А орден і не гребував цим користуватися, за допомогою сил обраних тримаючи все королівство в страху і покорі королю, який творив те, що йому заманеться. Загалом, це було страшно, гидко і біса жаль тих дітей, які не зробили нічого поганого (поки), але яким вже приготували таку непривабливу долю.

— Гидота, — висловився Деф.

Ага, я з ним цілком погоджуюся.

— У тебе тут явно потрібно щось змінювати.

— Але нічого не змінюється!

— А ти пробувала?

Звісно, ​​я пробувала! Так я мільйон разів уже пробувала. Але це марно — навіть колір покривала мені змінити не під силу.

— Та не так, — він закотив очі.

— А як?

— Не намагайся втрутитися, навіть автори не всесильні. Дай їм жити своїм життям.

— Писати, себто?

— Так.

Навряд чи моє обличчя могло передати весь мій скепсис. Але навіть тієї малої частки, що змогло, вистачило.

— Чому ти не хочеш навіть спробувати?

— Дефе, я не письменниця.

— Як ти це дізналася? Як узагалі це дізнаються?

— У кого є книги — той письменник, — через довгу паузу видала я.

— А книги звідки беруться?

— Їх пишуть.

— Хто?

— Ну… письменники, — я вже й сама зрозуміла, нічого стояти й губи кусати! — Але це не про мене.

— А твій сон говорить про інше.

— Це лише сон.

— Це сон Істинний.

— Гаразд, я спробую щось написати, задоволений? — погоджуватися завжди простіше, а виконувати не завжди обовʼязково. — Тільки пізніше, зараз немає часу.

— ЗНО?

— Так.

Відмінна відмазка. Мене що не спитай такого, що я не хочу — іспити. Шкода, що скоро складу їх і така відмінна відмазка закінчиться. Можна по життю іспити складати?

— І куди поступатимеш?

— Я ще не те щоб визначилася. Може на інформатику… або на графіку. Куди візьмуть.

— Щось не бачу ентузіазму.

— То його і немає, — я знизала плечима. — Може потім з'явиться.

Принаймні є така надія.

— А може потім і не з'явиться, — фиркнув Деф. — Будеш усе життя займатися тим, що не подобається?