4.2

Від Дефа надійшло лише одне повідомлення. Чому від Дефа? Тому що воно й складалося лише з одного слова. 

«Деф». 

Потрібно було бачити мій шок, коли я прочитала це. Макс, який скористався Гошкиною образою і сів зі мною, серйозно занепокоївся. Довелося терміново брати себе в руки та вдавати, що все чудово. Не повірив, але й здаватися я не збиралася. Взагалі Макс мене напружував своїми питаннями. 

Чому я завжди сиджу з Гошею чи з кимось із дівчат? Він мій друг, з ним легко, з ним добре, з ним я можу бути собою. А дівчата… з ними теж якось набагато простіше. Адже дівчата, в чомусь ми схожі. Ще можна говорити з ними, але при цьому говорити про них, а не про мене. І не про інтереси. 

Не люблю я такі питання, чого їх взагалі ставлять? Якщо друг — він знає і так, а якщо якийсь знайомий чи однокласник запитує чисто від того, що іншої теми для розмови немає… для інших це набагато простіше, але для мене — надто особисте. І я не люблю, коли запитують про те, що мені подобається, що мені близько, а потім вдають, що їм справді цікаво про це слухати. 

Ще дівчата певною мірою більш делікатні, прочитати ж почуття чоловіків куди простіше. Зокрема, якщо їм нудно або вони вважають тебе занудою. Напружують мене хлопці, не вписуються вони в моє інтровертське бачення миру та спокою. Тому що з ними немає жодного спокою! І тому що небажання розмовляти вони колись не хочуть, зовсім не розуміють. 

Хоч бери та вішай табличку: «Не чіпати, не турбувати, не розмовляти. Ліміт спілкування на сьогодні вичерпано!». Перебільшую, але десь так воно й було. Навіть з Іркою та Гошею я б не змогла довго безперервно спілкуватися, мені потрібен час на себе, на спокійне душевне заняття для відновлення цих же душевних сил. А малознайомі взагалі вимотують. 

Не те щоб складно було або неприємно. Навпаки — я могла отримувати від цього задоволення, але в певних дозах. А потім наставав надлишок, накочувала внутрішня втома і стан: «люди, дайте мені спокій, треба побути одній». 

Зате після такої терапії — знову говори з усіма, жартуй, веселись. Так от, при спілкуванні з хлопцями передозування наставало набагато швидше. А Макс із його інтересом до моєї скромної персони! Ніякого спокою немає!

Особливо коли мені він настільки потрібен, щоб спокійно подумати про все. Про сон. Про Дефа…

Думала я про це цілий день, але нічого, окрім бурі емоцій, це не дало. А ще те, що я довго не могла заснути. Хоча якраз заснути я і хотіла! Але все ж таки втома взяла своє, і я потрапила у світ обраних.

— Я вже думав ти сьогодні спати роздумала, — Деф з'явився відразу.

— Її ж вільні виховували!

— Так і сидітимеш?

По-перше, поворухнутися я не можу. По-друге, що він там зробив зі мною вчора — не знаю.

— Я просто допоміг тобі від неї відокремитися, — ніби прочитав мої думки брюнет. — Вперше буває складно, але тепер ти знаєш, як це робиться. Вринаймні, що в результаті має вийти. То давай: захотіла, уявила, стала самою собою.

Легко сказати! І звучить легко. І, як не дивно, робиться також легко. Усього кілька думок, трохи концентрації й нас дійсно стало двоє: Лінея і я. До речі, звідки я знаю, як її звуть?

— Ти ж торкнулася її, — знизав плечима Деф.

— Я і до цього торкалася її.

— Але до цього ти не знала, що можна ось так взяти та отримати інформацію. А тепер знаєш, тому навіть несвідомо робиш.

— Дивно робити щось несвідомо у свідомому сні.

— Це не свідомий сон.

— А який?

— Сон істинний.

— І в чому різниця?

— Та у всьому. Єдина схожість — вседозволеність.

— Ясно.

Не дуже, але й питати далі якось… незручно, чи що. Почуваюся нерозумною дитиною. Хоча чому почуваюся? Адже у порівнянні з ним так і є.

— Бель?

— Так?

— Що за вільні? — через довгу паузу спитав брюнет. 

Причому в мене склалося враження, що спочатку хотів спитати щось інше.

— Вільні… Вони проти ордена. І проти короля. І вони звичайні. Але орден слабшає, так що сили приблизно рівні, — знання наче витягувалися з навколишнього світу, це було природно.

— А в замку є бібліотека?

— Є. Навчальна.

— А щось серйозніше? Архів?

— Ні. Але може в кабінеті у них щось буде, — я озирнулась і прислухалася до внутрішнього джерела знань. — По дітях там щось точно є.

— А де є щось важливе?

— Та там же.

Ну, ми й пішли туди. Сама не знаю, навіщо. Це взагалі все було якось дивно і незручно, а я почувала себе… не набагато краще, ніж на уроці з Максом.

— Бель?

— Так?

— Все гаразд?

— Так.

— А що не так?

Я невиразно мотнула головою. Не казати ж, що це все якось… йому сорок три роки. А мені чомусь завжди ніяково. Сьогодні. Вчора було добре, вчора я немовби з другом спілкувалася, приймаючи його за творіння мого мозку.

— Було краще, коли я був вигадкою, так?

— Так, — не стала я заперечувати.

— А чому?

— Ти завжди ставиш це питання?

— Ні, ще часто питаю, що ти відчуваєш. А що ти відчуваєш?

— Деф, — у моєму погляді напевно змішався сум разом з приреченістю і німим докором.

— Дівчисько-підліток з усіма комплексами, — фиркнув брюнет. — Знаєш, що хорошого в цьому сні?

— Що?

— Ти не знаєш, хто я. Я не знаю, хто ти. Навіть імені. Я можу зараз почати поводитися як останній дурень після тижневої пиятики, а зранку прокинуся — цього не буде. Про це ніхто і ніколи не дізнається, ніхто і ніколи не засудить. Знаємо лише ти і я, а ми в житті не знайомі. Тут ти можеш бути собою, не боячись чужої думки.

— А якщо мені важлива чужа думка?

— Тоді послухай мене і запам'ятай: учора ти мені подобалася значно більше. Просто… забудь про всі комплекси та умовності, вони з'являться не раніше, ніж ти прокинешся. Це твій світ, тут ти маєш бути собою.

Бути собою… чесно, це саме те, чого я завжди хотіла. І те, чому мені складно довго спілкуватися з іншими — я завжди ховаюся за маскою. Може і смішно, але таке почуття, що якщо вони заглянути в мене, побачать мене справжню, мій тендітний внутрішній світ зруйнується.