Глава 4. Істинний сон

Ми підлетіли до замку і Деф, не зменшуючи швидкості, розчинився в стіні. Мені залишилося тільки зависнути й віями плескати, дивлячись на рівні ряди твердого каменю.

— Бель?

Зі стіни висунулася голова. Той ще видок, я вам скажу.

— Ти як це зробив?

— Пройшов крізь.

— Як?

— Ти ж так уже робила.

Робила… спиною, тож я цього навіть і не помітила.

— Та проходь, її тут насправді немає, — підбадьорив брюнет.

— Ні?

— Я прибрав.

— Ага, та звісно, — я підлетіла ближче і помацала цілком собі матеріальну стіну рукою. — Є вона.

— Ех, не довіряєш ти мені, — трагічно зітхнув він. — А чому?

— Повинна бути причина?

— У всього є причини.

— А тобі це все треба знати.

— Звісно.

— Багато знати шкідливо.

Деф усміхнувся і хитнув головою:

— Ти йдеш, або так і будеш тут висіти?

Я йду. Лечу. Або… та неважливо. Уявити, що я проходжу крізь стіну, еге ж? Звучить нескладно… і на практиці теж так.

— Бачиш, все легко, — вторив моїм думкам брюнет.

Я усміхнулася і знову підійшла до стіни, але вже з іншого боку. Рука не зустріла перешкоди, а я насолодилася чудовим видовищем кінцівки, яка зникала в стіні. Далі більше. Руки, ноги, голова. 

Я намагалася стати так, щоб рівно половина мене була в стіні, а інша — в коридорі. Було цікаво, як я бачитиму, адже картинки від двох очей у мозку накладаються одна на одну? А що якщо ці картинки зовсім різні? Якщо одне бачить коридор, а інше — лише чорноту? 

Деф задум зрозумів швидко, здивувався, потім усміхнувся, а в очах блиснув хлоп'ячий азарт. Навіть дивно виглядало на дорослому обличчі. Загалом, стояли ми як дві дуже дивні людини наполовину в стіні, наполовину в коридорі, коли щось проскочило повз і з силою штовхнуло мене в правий бік. А саме правий бік був у товщі каменю. Щось схоже й не помітило цього, побігло далі, зате я вискочила в коридор і втупилася на стіну широченними очима.

— Це що було? — запитала мало не за складами.

— Твій персонаж, — Деф теж зробив крок у порожнечу коридору. — Цікаво, цікаво… а всі у тебе тут так вміють?

— Ні, я… не я… не могла загалом.. То це був той пацанчик чи що?

— Той чи не той — не знаю. Малий такий. А багато в тебе тут народу?

— Не знаю, — я запнулась, — тринадцять дітей і няньки-вчителі. Звідки я це знаю?!

— Ти — авторка, ти багато чого знаєш. А що це за місце?

— Вазенг, — відповідь знову прийшла сама, ніби завжди була у голові.

— І?

— Вʼяз… школа для обраних.

— То школа, чи все ж таки в'язниця?

Цікаве питання. Здається, та я у кріслі вважала, що саме в'язниця. Але інші так не думають. Та й не сказала б я, що це місце на в'язницю скидається. Втім, на школу воно теж не схоже.

— Гаразд, потім подумаєш. Шукаємо діточок чи все ж таки інформацію?

— Діточок.

— Прекрасно. А де нам їх шукати?

— Ееееее, — я задумалася, але якраз на цю тему в голові нічого не спливало, — вони десь у замку.

— Це твої герої, ти можеш будь-кого знайти.

— Знати б ще, кого шукати.

— То дівчинку пошукай.

— Як?

— Ім'я знаєш?

Ім'я? Хм, не пам'ятаю, щоб хтось інший мене на ім'я називав.

— Ні.

— А когось іншого?

— Іншого знаю.

Того блондинчика. Як його? Неліма.

— От його уяви та подумки ім'я назви.

Я слухняно зробила необхідне. Нелім. Неліме, де ти зараз?

— Нам туди, — впевнено махнула я рукою. 

Це справді було просто. Як покликала, виникло чітке відчуття хлопця. Я знала, де він, мов на ньому був маяк.

Дорогою до блондинчика ми знайшли ще кількох. Це була процесія з доставлення іншої мене в кімнату. Головний, жінка, яка сперечалася з ним, спокійна я і не бачений мною раніше обраний.

— Обраний? — хмикнув Деф. — Дитинка, так?

— Так, — кивнула, хоча скептицизм брюнета розуміла.

— Нічого так собі дитинка, — знову хмикнув. — А я в такому разі підліток. Скільки йому?

— Не знаю. А тобі?

— Торкнися його — дізнаєшся. Мені… сорок три, — з відповіддю він злегка забарився, але я не на це звернула увагу.

— Скільки?!

— Сорок три.

— Ти не виглядаєш на сорок три.

— Ти ж не знаєш, як я виглядаю насправді.

— А кого я тоді бачу?

— Дефа.

Брюнет відповів знову з паузою, тихіше звичайного, ніби був не впевнений у цьому. Та те, що саме він сказав, мене займало набагато більше.

— Як таке може бути? Його ж взагалі не існує. І я точно не можу знати, як він виглядає.

— Я назвався ним, то чому б і ні? Тобі треба бачити якийсь образ, не можу ж я бути повітрям, яке розмовляє.

— І чому не тебе справжнього?

— Вже віриш, що я справжній?

— Ні.

— Тоді чому дивуватися? — глузливо вигнув брову.

— Зажди, не складається. Ти назвався набагато пізніше, ніж я тебе побачила.

— Це все дрібниці, — відмахнувся брюнет. — Ти його торкаєшся, чи ні?

Ні, не складається. Ні крапельки. Або я чогось не розумію (багато насправді), або ти говориш щось не те… 

— Леран, двадцять два роки, обраний, може керувати тілами інших. Ну як ляльками на мотузочках. То ось що це було! А я не могла зрозуміти, чому я, ну, тобто вона, не могла рухатися!

Знання справді з'явилося, коли я торкнулася руки хлопця. Що цікаво, Леран цього й не помітив.

— Цікавенько, — Деф обійшов Лерана навколо, потім глянув на дорослих і махнув рукою. — Це якісь зануди. Ідемо хлопця твого шукати.

Я знову подумки покликала Неліма і пішла у потрібному напрямку.

— Але ж ти ж мене бачиш справжньою, — повернулася до теми я.

Не відпускала ця тема. Надто дивно, хай у сні так можна казати абсолютно про усе. А він же побачив нашу схожість з іншою мною, тому я знаю, що він бачить мене справжню.

— Це… особливості роботи кулона.

— Які такі особливості?