3.3

— ААААА!!!!!

Сіроокий рибкою ковзнув за мною, але зовсім не рятувати, ні. Він наздогнав, ліг на бік у повітрі й підпер голову рукою, а потім роблено нудним тоном поцікавився:

— Так і падатимеш, або все ж таки політаємо?

Я хотіла б йому щось відповісти, але:

— АААА!!!!

— Хм, — він перекинувся на спину і наступної секунди ніби зникла невидима опора — почав падати разом зі мною, а не контрольовано знижуватися, як раніше. — А що, це весело, так?

Весело, так! Що може бути веселіше?

— От нетяма, — закотив свої сірі очі. — Просто розслабся й уяви, що летиш.

— Якось не виходить!

Не знаю, мене йому шкода стало, або падати набридло, але все ж таки підхопив мене на руки й полетів угору.

— А може не потрібно? — я з сумнівом дивилася на землю, що віддалялася.

— Потрібно, потрібно. Ставай.

— Куди?

— Сюди, — передражнив він мене, опускаючи руку під моїми колінами.

— Ні!

Я сіпнулася, обхопила його шию і спробувала видертися по ньому вище.

— Та розслабся, я створив повітряну платформу.

А, ну якщо так. Акуратно опустила одну ногу та спробувала знайти опору. Як не дивно, вона справді була, так що я опустила і другу, а потім, переконавшись, що справді можу стояти, і руки забрала і взагалі на крок відійшла.

— Одразу б сказав.

— Та я пожартував.

— Що?! — тільки я встигла рот відкрити, як вже зірвалася вниз. — Аааа!

Брюнет закотив очі, але знову стрибнув услід і впіймав мене. Щоправда, цього разу відпускати не поспішав — поставив навшпиньки на свої ноги й тримав за талію.

— Не жартуй так більше, — чомусь пошепки попросила я.

— Ти про платформу або про те, що це жарт?

— То вона все ж таки була?!

— Навіть дві — твоя та моя.

— Я нічого не робила.

— Ти повірила, що вона там є, ото вона і з'явилася.

— А зникла чому?

— Повірила, що її там немає, ото вона і зникла. Довірлива ти якась.

— Це погано?

— Це дивно.

— Чому?

— Все ще не віриш, що я реальний?

— Ні, — вже не так впевнено похитала я головою.

— Я ж говорю — дивно.

— Дивно — це коли тобі кажуть, що якась прикраса може привести людину у твій сон.

— Зауваж, це не я сказав.

— Та хто ж ще, — фиркнула я. — І звідки такі штуки беруться?

— Зі сну.

— Якого сну?

— Істинного.

— Якого?

— Такого, в якому ми зараз. У мене теж магічний світ є, от там я кулон вигадав і витяг з собою. Насправді він звичайний, але знову потрапляючи уві сні в магічний світ прокидається і кличе мене.

— Звучить як маячня.

— Але ж ти одягла його. Чому, до речі?

— Тобто ти не був певен, що я це зроблю?

— Ні. І тепер мені потрібно знати, чому ти це все ж таки зробила.

— Навіщо?

— Я ж письменник, — брюнет знизав плечима. — Розбиратися в людях, у мотивації.

— Письменник?

— Так. Такий же, як і ти.

— Тоді ти навряд чи письменник.

— Або ти помиляєшся, — він вкотре усміхнувся. — Давай: уявляєш опору, стаєш туди.

Я слухняно виконала все це, після чого він мене відпустив, але взяв за руку.

— Ловити набридло, — підморгнув.

— З чого ти взяв, що я якась там письменниця?

— Не якась, а Істинна. Полетимо?

— І яка це? — я представила політ і піднялася в повітря.

— Та, що бачить Сни.

— Усі бачать сни.

— Але ж не всі вони такі дивні, еге ж? Подивимося околиці?

Не чекаючи на відповідь, він не швидко полетів угору до замку. Я полетіла за ним.

— Хочеш сказати, тобі теж сниться сон, що повторюється?

— Як сказати… у мене він змінюється, розвивається, а не показує одне і те ж.

— І чому у мене не так?

— Бо ти ж не пишеш. Хоч би раз записала, адже всі про це говорять — записуйте свої сни.

— Але він один… я подумала, що це ні до чого.

— Звичайно. Все, про що говорять люди, що знаються на своїй справі, ні до чого.

Я б насупилась, але ми піднялися досить високо і тут відкривався такий вид! Замок розташовувався на уступі скелі. Навіть не так — він був немов її частиною, її природним продовженням, наче виріс із неї. З величезної арки в східній стіні (або це й була арка з надбудовою, а не стіна) виривалися потоки води, шуміли, гуркотіли, переплітаючись, щоб розбитися біля підніжжя і стати частиною виру.

— Класний замок. Детективи любиш? — здивувався брюнет.

Так, схожість напевно була. Не такий, як оригінал у Швейцарії, бачений мною нещодавно у фільмі, але щось таке в ньому було… знайоме.

— Шерлока — так. А що дивного?

— Читаєш ти фентезі.

— З чого ти взяв? — миттєво насторожилася я.

— Твій світ магічний.

— І що?

— Значить, читаєш фентезі.

Ах, ну раз так, то звісно. Припустимо, справді читаю. Мій мозок відтворює те, що найбільше люблю? Може, але з чого тут цей замок узявся? Хоча він мені сподобався, може, через це. Дійсно сподобався, я ще потім картинки шукала. Мабуть, образ у голові так і лишився.

— Ти теж?

— Зараз більше по фантастиці.

— Але ж ти сказав, що твій світ також магічний.

— Один з — так.

— А їх багато?

— У мене багато, — одразу обламав мене брюнет.

— А в мене ні?

— У тебе один.

— А від чого залежить?

— Від написаного. Коли історія старого закінчена — можеш вигадати новий. По-різному буває, але в його створенні зможеш взяти участь.

— А в цьому щось змінити? — з сумом запитала я.

— Нєа. Схоже, що він уже сформувався. Ти його досліди спочатку, не бачу приводів для не радості. Світ твій, значить, тобі сподобається.

— Та набрид він мені вже!

— Тобі набрид перший епізод. Напиши — рушиш далі.

— А іншого способу немає?

— Іншого немає.

— Чудово! Бачити мені його до кінця днів моїх.