3.2

— Її ж вільні виховували!

— Так, через чиюсь помилку!

Я сиджу в жорсткому кріслі, кручу в руках ключ, який почав іржавіти, і… в кулоні. У цьому витонченому кулоні з червоним каменем. Щобільше, сон змінився — у ньому з'явився ще один персонаж. Дорослий чоловік років тридцяти, може трохи менше. Брюнет із сірими очима. На голову вище за мене, якби я встати змогла. Але ні, цього я, як завжди, не можу. 

Важливо те, що одяг на ньому «з іншого світу», як для мого сну. Звичайні кеди, джинсові шорти по коліно і легка чорна футболка, що підкреслює рельєф м'язів. А йому йде чорний, між іншим. Підходить до кольору волосся й очей, роблячи навіть сірі райдужки глибшими та привабливішими. Ой, кудись мене не туди заносить. 

Брюнет тим часом з явним інтересом озирнувся, покрутився навколо, роздивився дорослих, які сперечалися, і підійшов до мене. Його ніби ніхто, крім мене, не помічав. Як і того, що він задумливо оглянув мене з ніг до голови, нахилився і взяв кулон в руку. Наступної секунди мене пронизав різкий біль у скронях і я підхопилася, відразу ледь не впавши.

— Гей, обережніше, — брюнет усміхнувся, підтримуючи мене. — Вибач.

— За що? — я кривилася від болю, взагалі не надто розуміючи, що довкола відбувається.

— За біль, інакше б ти довго намагалася зрозуміти, як саме це зробити, — він весело підморгнув, переконався, що я й сама стою, відпустив і підійшов до найближчої полиці з книгами. — Просто уяви, що його немає — мине. Вау, — розгорнув важкий талмуд і щось там вичитав, — навіть настільки продуманий. Непогано.

— У мене так не, — я осіклася, тому що, по-перше, біль дійсно пройшов, а по-друге, — Стій, що?

— Писемність навіть сформована, та й у книзі явно інформація якась є… багато інформації, — брюнет узяв із полиці наступну. — Дуже багато… до дрібниць все продумано.

— Та я не про це, — відмахнулась я. — Ти взагалі хто?

— А ти можеш прочитати? — він сунув мені під ніс книгу.

— Можу, в чому проблема? — щось мені це нагадує… когось, точніше. — Хто ти?

— Та ні в чому, але я не можу.

— Чому?

— Я не з цього світу, і я не автор, — знизав брюнет плечима. — То як, пройшло? Ідемо, треба його досліджувати!

— Що? Кого досліджувати? Що означає, що ти не з цього світу? Та почекай ти!

— Не відставай, — крикнув він уже звідкись із коридору.

Не відс. Стоп, що за? На кріслі так само сиділа дівчина, але без кулона (він був на мені), а решта не подавали ознак того, що щось змінилося. Я от ходжу тут, наприклад, та й той дивний теж. 

Ось дівчина шпурнула ключ у жінку, той повітрям повернувся, вона взяла. Чоловік поклав руки на скроні, вона заспокоїлася. Знаю, що буде далі — Еміна прийде. Але це… але вона…

— Схожі, так? 

Я аж підстрибнула від несподіванки, а брюнет безцеремонно розвернув мене за плечі й поставив поряд з кріслом, потім відійшов на крок і оглянув нас двох. 

— Цікаво, чи тільки зовнішністю?

— Як ти сюди потрапив? — майже не сподіваючись на відповідь, запитала я. 

Хоч на щось він відповідатиме чи ні?

— Та кулон же, — він усміхнувся. — Ти все ж таки одягла. Цікаво, треба буде записати. А чому?

— Що чому?

— Одягла чому?

— Ти ненормальний?

— Так, зовсім.

— Чого тільки мій мозок не придумає, — пробурмотіла я. 

Ех, добре хоч якісь зміни, а то справді набрид цей сон до зубовного скреготу. І дратує мене.

— Я — не частина твого сну, дурко, — фиркнув брюнет. — Я реальний, як і ти.

— Ага, звісно. Ще скажи, що це ти насправді мені писав, а зараз у гості навідатися вирішив.

— Не повіриш — так і було.

— Не повірю.

Цікаво, це дивніше, ніж усе, що я робила раніше — сперечатися зі своїм же творінням?

— Є спосіб переконатися, — знизав він плечима.

— Який?

— Знімеш — я пропаду.

— Ніби я те саме уявити не можу.

— Починаєш думати, це добре. А хіба не ти скаржилася, що нічого не можеш змінити? О, спробуй зараз, до речі.

— Що? Кулон зняти?

— Ні, це на твій розсуд. Тільки зміни спочатку щось.

— Як?

— Просто уявляєш, як воно змінюється — воно і змінюється.

Ага, звісно… я так уже сто разів робила! Від сто першого навряд чи мені гірше стане, то добре. Як я й думала — не працює. Нічого не змінюється.

— Не виходить?

— Ні. Тепер знімати?

— І що, навіть літати не хочеш навчитися? — лукаво поцікавився він, піднявшись у повітря та зависнувши.

— Так н, — не виходить… — Як ти це робиш?

— Та легко. Уяви, що підіймаєшся в повітря.

— А то я раніше не уявляла!

— Раніше і мене тут не було, і ти була нею, — він кивнув на дівчину, яку якраз приспала Еміна. — То що, пробуєш?

— Вони нас не бачать? — запитала я, уявляючи, як злітаю.

— Ні.

— Чому?

— Ти — сторонній спостерігач, я за допомогою кулона теж. О, бачиш, вийшло! 

Він знову усміхнувся, а я справді піднялася у повітря! І так само зависла за пів метра від підлоги.

— А чому мене раніше бачили? — я піднялася вище. — І чому раніше я так не могла?

Опустилася нижче. Чорт, круто! Я вмію літати! Нехай навіть уві сні, але для мене це зараз занадто реально, щоб говорити, що цього не було! Тільки ось… я з сумнівом озирнулася.

— Йдемо надвір?

— Раніше ти була нею, — брюнет знову кивнув на дівчину, усміхнувся і чинно-шляхетно поплив до дверей. — Не йдемо — летимо.

Та хіба це політ? Трохи фантазії, експериментів зі своєю новою навичкою і я стрілою обігнала брюнета, розгорнулася і навіть у польоті язик показала.

— Що означає «раніше ти була нею»?

Мій супутник усміхнувся з якимось очікуванням, а я за інерцією пролетіла далі і… вилетіла на вулицю. Проблема в тому, що жодних дверей чи вікон на місці, звідки я вилетіла, не було. Лише стіна. Але це ще пів біди. Побачивши, на якій висоті я перебуваю, я застигла в шоку, ледве встигла злякатися і зірвалася вниз.