5

Інквізитор вимушено посміхнувся, як робив завжди, коли хотів приховати назріваючу всередині паніку.

– Запам’ятовуй, Зоряне, – сказав він – Спочатку слід розчистити приміщення. Розвісити в’язанки сухої кропиви, звіробою, лаванди та полину.

– В мене є ще царинь-трава, – втрутилась відьма.

– Прекрасно. Підійде. Потім треба окропити усі кутки джерельною водою. Ось так… Тепер починається найголовніше – побудова захисного магічного кола. Офіційно ми, звичайно, маємо сподіватись лише на молитви та чистоту власної віри, проте в подібній справі ніякий захист не буде зайвим. Тим паче – такий невинний як коло. Ти вже бачив подібне не раз. Чим їх зазвичай малюють?

– Крейдою, майстре. 

– Крейдою, – підтвердив Радовид – Втім більш надійним буде кіновар. Благо, він у нас є, червоний як кров… Отож, спочатку треба накреслити рівносторонній хрест, згідно з частинами світу. Потім навколо нього описати саме коло. Ось так, обережно і вивірено. А навколо нього – ще два, аби всього їх вийшло троє.

Радовид зробив кілька кроків назад, оцінюючи свою роботу.

– Тепер справа залишилась за меншим. Необхідно розставити свічки, я покажу, в яких саме місцях… Давай, Зоряне.

Коли з підготовкою було покінчено, інквізитор наказав мені залишити хатину.

– Побудь зі Славкою, – в очах Радовида блиснув вогник роздратування – Відведи її якомога далі, аби вона нічого не бачила та не чула. Потім я сам до тебе вийду.

– Але, майстре, я маю допомогти.

– Ніяких «але», Зоряне. Ти тут ні до чого. Сили кола та моїх власних молитов має вистачити, а ти будеш лише заважати. Твій обов’язок – оберігати Славку… І ще. Що би ти там не почув та не побачив, навіть не намагайся прийти на допомогу. І дівчинку не пускай. Просто чекай, і рано чи пізно я до тебе вийду. Сам.

– Майстре…

– Ти почув мене. А тепер забирайся та чимшвидше!

Я залишав будинок з тягарем на душі. З одного боку відчував провину перед Радовидом – напевно, єдиною людиною у всьому світі, якого я міг назвати певною мірою рідним. Моїх батьків уже давно не було в живих, і більшу частину свого життя я провів у поневіряннях та злиднях. Радовид же був тим, хто підняв мене з самого дна, врятував від вірної загибелі десь у підворітті нижнього Славгороду чи на полі бою із селідським султаном. А тепер я покидав його як останній зрадник. З іншого боку, таким був наказ самого інквізитора.  І до того ж,  попри який-не-який досвід в цій справі, я зовсім не був впевненим, що зможу витримати. Нечисть лякала мене, і з цим жахом, таким непереборним та всеосяжним, я нічого не міг подіяти. Залишалось лише злитись на самого себе, та, зі скрипом на зубах, виконувати наказ.

Уходячи, я мимоволі оглянувся. Інквізитор був зосереджений на своїх думках та, здавалось, не помічав нічого, що відбувалось навкруги. Відьма сиділа на ліжку і тримала у руках маленьку пляшечку з насичено-бордовим відваром. Настоянка афранського кореню, здогадався я. Саме те, що зовсім скоро має її убити.

Ми зустрілись поглядами. Від тієї зверхньої відстороненості та ореолу надприродної сили, що так приголомшили мене спочатку, не залишилось ані сліду.

– Йди, Зоряне, – сказала вона зовсім тихо, самими губами – Ти чув свого учителя.

Славка чекала мене на подвір’ї. На її плечі сидів здоровий припутень.

– Звідки тут стільки птахів? – запитав я, стараючись придати своєму голосу впевненості.

Дівчинка лише звела плечима, від чого пернатий залопотів крилами.

– Вони люблять Чуту, от і злітаються саме до неї… Ви нічим не можете їй допомогти?

– Ні, Славко. Інквізитори взагалі не допомагають відьмам.

– Ви – не звичайні інквізитори.

– Можливо, – я ще раз оглянувся та голосно зітхнув – Давай відійдемо в інше місце, бажано подалі. Нам поки прийдеться перечекати.

Темніло напрочуд швидко. Накрапав дощ, повітря ставало все більш льодяним та стилим. Славка відвела мене до велетенської ялини, під густим гіллям якої ми і сховались від негоди. Час тягнувся нестерпно повільно і минуло, здавалось, не менше ніж годину, коли зі сторони болотяної хати долинули перші звуки. Це був гул, спочатку ледь чутний, що з кожною хвилиною лише набирав сили. Зовсім скоро він почав давити на вуха, ніби під боком хтось старанно дув у велетенську пекельну сурму. А потім почувся запах. Палена сірка, стухле м’ясо та ще щось, невловимо знайоме і таке неприємне. Почувся жіночий крик, сповнений болю та жаху. Славка стисла мій рукав, я ледь обійняв її та спробував заспокоїти, хоча і сам не вірив у свої слова. Серце калатало, думки плутались, так що я ледь міг згадати слова молитви. І так, здавалось, тривало вічно.

Складно було сказати, скільки минуло часу. Зрештою шум припинився, запах  розвіявся, і до нас, ледь ступаючи, вийшов Радовид. Вигляд у нього був жахливий: обличчя бліде як у мерця, масивні мішки під червоними очима,  у волоссі значно додалось сивини. Я кинувся до нього, вчасно, оскільки інквізитор, стомлений та змучений, от-от мав звалитись на землю. Обережно пересадив його на камінь під ялиною та простягнув флягу з водою. Радовид перейняв її тремтячими руками і зробив кілька малих ковтків.

– Все вийшло, – сказав він, віддихавшись – Я зробив усе, що міг.