3

Давненько я не спав у справжньому ліжку, з чистими, щойно випраними простирадлами та пуховими подушками. Того вечора я добряче напився грушевого сидру і заснув на диво швидко, без особливих старань та думок.  А подумати було про що.  Наступного дня нас чекала, як мінімум, довга мандрівка по дрімучих лісах і болотах, що означало лише одне – заляпаний брудом одяг і чоботи, повні болотної жижі. А як максимум – зустріч із відьмою, результату якої я навіть не брався передбачувати. Могло відбутись що завгодно і мене, ще недосвідченого та молодого, це не на жарт бентежило.

Прокинувся я від дивного шурхоту. Через силу розплющив очі та оглянувся, стараючись звикнути до такої густої передсвітанкової темноти. Щось голосно заклацало та заклекотіло. Тільки зараз, нарешті призвичаївшись до ночі, я побачив велику сороку, що сиділа на бильці ліжка та старанно чистила своє пір’я. Вона зовсім не боялась мене і, здавалось би, взагалі почувала себе хазяйкою.

Я підвівся та, все ще погано розуміючи, що відбувається, кинув у сторону пташки подушку. Сорока незадоволено хрипнула і відлетіла в сторону, зробила одне коло під самою стелею та, не довго думаючи, випурхнула у відчинене вікно. Саме те, яке я ще з вечора точно зачиняв на клямку.

Ранком я розповів цю історію Радовиду. Інквізитор вислухав її мовчки, з серйозним виглядом, проте не став ніяк коментувати.  Лише кивнув кудись у сторону лісу та сказав, що прийдеться йти пішки, оскільки коні можуть загрузнути у трясовині.

– Це підступні місця, Зоряне, – сказав він – Навіть без чаклунства. Так що будь обережним та йди за мною.  

Болотник тільки-но почав прокидатись, а ми уже вибрались за лінію частоколу та закрокували звивистою непримітною стежиною. Ліс все ще не встиг набути барв. Нас оточували стіни голих облізлих стовбурів, між якими ще гуляла темінь. Лише під ногами, між вигадливо закрученого коріння, пінився легкий туманець, блідість якого вже зовсім скоро мала зникнути перед обличчям сонця. Стежинка оминула протяжне болото і запетляла між рідким чагарником.  Повітря було морозним, якимось м’яким, пахло гниллю і сирими грибами.

– Дивлюсь, доріжка тут гарно протоптана, – вперше за довгий час відізвався інквізитор – Місцеві користуються  нею, причому доволі часто.

– Ходять до відьми? – запитав я, не впізнаючи власного голосу.

– Будемо сподіватись, що за торфом. Бачиш яка тут земля? Рихла і волога, тут цього добра чимало, – він зупинився, розім’яв плечі та голосно вдихнув – А також чаклунства. Ним тут просто смердить.

Ліс почав рідшати, а стежинка пішла вниз. Під ногами захлюпало, чоботи грузли у м’якій затхлій сплавині, так що прийшлось зупинитись та відшукати довгі палиці, якими можна було перевіряти перед собою дорогу. Пізніше по болотах пронісся розкотистий воронячий грай. Я підвів голову та побачив двоє воронів, що кружляли прямо над нашими головами.

– Я примітив їх, як тільки ми забрались до лісу, – сказав інквізитор, навіть не оглядаючись на мене – Супроводжують увесь час. Декілька разів до них приєднувалась якась сорока, певно ти з нею уже знайомий.

– Думаєте, вони зачаровані, майстре?

– Авжеж.

– І відьма зараз спостерігає за нами?

Гадаю, в неї дещо інші плани. Пам’ятаєш розповідь старости? Селяни блукали тут цілий день, а так і не змогли знайти відьомську хатину. Все тому, що Чута сама цього не хотіла. А от зустрічі з нами вона жадає. Для того і прислала цих птахів, вважай, у якості провідників.

Мені це видалось напрочуд дивним. Інквізитори та відьми – природні вороги, останні завжди намагаються триматися на пристойній відстані. Навіщо тоді Чуті чекати цієї зустрічі? Хіба що вона планувала завести нас у пастку… Радовид точно розумів, у що вв’язується, і я не став лізти із зайвими питаннями. Для простого помічника то було хорошою якістю. Через те ми йшли мовчки, у цілковитій тиші. Лише чвакали чоботи, і зрідка завивав вітер.

– Все-таки привели нас куди треба. Глянь вперед. Бачиш?

Я напружив зір. По інший бік болота, між чорного гілля виднілись стіни одинокої хатинки.

– Відьомський будинок. І доволі скоро, відчуваю, ми познайомимось з самою Чутою. 

Зовні то була звичайна дерев’яна хата, збудована по усім місцевим канонам – приземкувата, з сінями по центру та жилими приміщеннями по обидві сторони. Гребінь даху облюбували птахи – ворони, сойки, припутні та сороки – компанія аж надто різномаста, аби вважатись нормальною. Вони спостерігали за нами мовчки, настовбурчившись, не відводячи неприродньо-червоних очей.

На ґанок вийшла дівчинка років десяти, зеленоока, з густим каштановим волоссям, зібраним у два хвостики. Вона виглядала аж надто серйозною як для свого віку, на обличчі відбилась якась зовсім доросла тривога та заклопотаність.

– Ви прийшли за мною, майстре? – запитала вона, коли ми підійшли ближче.

Радовид не розгубився ні на секунду.

– Так, Славка. Я маю відвести тебе до батьків. Вони дуже хвилюються.

– Я знаю, – зітхнувши, відповіла дівчинка – Але я не можу піти просто так. Чута, думаю, не стане тримати мене силою,  втім… Ви маєте розуміти…

– Де вона зараз знаходиться? – голос Радовида звучав м’яко і спокійно – Чута зараз вдома?