2

– Її називають Чорноротою. Або Чутою.

По один бік стола сидів староста, навпроти нього – ми із Радовидом. Інквізитор уважно слухав, в той час як я інколи робив примітки у паперах.

– Говорять, їй уже більше двохсот років. Принаймні, ще наші баби та діди пам’ятають, як їх у дитинстві лякали цією Чутою. Її мати, значиться, також була відьмою. Вона зналась з всякими чортами та демонами і саме від такого зв’язку народила Чуту. 

Інквізитор кинув на мене швидкий погляд, і я одразу кивнув. Подібні історії ми чули далеко не вперше, причому у різних частинах країни. Це було щось на кшталт мандрівного сюжету, народних уявлень, що приписувались буквально кожній підозрюваній у відьомстві.

– Вона живе на болотах, у восьми-десяти кілометрах звідси. Втім, іноді її бачать біля самих околиць села. Тоді майже у всіх корів зникає молоко, кури перестають нестись, а собаки ховаються у своїх будах, боячись навіть носа звітди висунути.

– Значить, ви терпіли її вже як двісті років? І тільки зараз вирішили викликати інквізитора?

Староста на мить розгубився.

– Так страшно ж… Ми люди прості, в деяких питаннях навіть безпорадні. Якщо хтось вирішить підняти голову, боротись проти відьми та тих жахливих потойбічних сил, що за нею стоять, ми усі залишимось без прожитку. Худоба здохне, врожай згниє, люди похворіють і тут вже ніхто не допоможе. Отець Сергій, щоправда, збирався якось діяти, але завжди відкладав. А якби не зникнення маленької Славки, хто б знав, наскільки це затягнулось.  

– З цього моменту детальніше. Славка це…

– Броніслава. Дівчинка дев’яти років, донька Степана, нашого коваля. Хвороблива з самого народження і, чесно кажучи, трохи дивна. Відьма викрала її трохи більше як тиждень тому.

– І для чого?

Северин знову не зміг знайтись зі словами.

– Думав, ви тут саме для цього, пане інквізиторе. Я людина богобоязна та чесна, тому чаклунством не цікавлюсь… Хто його знає… можливо Чута принесла дівчинку у жертву?

Радовид недбало відмахнувся.

– У жертву відьми приносять лише немовлят, здорових та вгодованих. Та і то, не надто часто. Демон Баліс, який і приймає подібні дари, не надто любить, коли його часто відволікають.

Староста здригнувся.

– Тоді чому вона так зробила, пане інквізиторе?

Радовид проігнорував це питання, а натомість задав своє:

– З чого ви взагалі взяли, що дівчинку викрала відьма? Можливо, вона загубилась десь на болотах або стала жертвою диких звірів?

– Так Чута сама за нею з’явилась! Посеред білого дня пройшла селом та зупинилась біля кузні. Славка якраз була там, зі своїм батьком. Той було спробував прогнати відьму, але куди там! Скрутило нашого Степана навпіл, що той одразу повалився на землю. А відьма забрала дівчинку та пішла геть. Певно, до своєї хатини на болотах.

– У цієї події є свідки?

– Аякже. Півсела бачили ту відьму.

– Я маю на увазі сам випадок біля кузні.

Староста на якусь мить замислився.

– Параскева. Вона якраз проходила недалеко і все бачила. Ну і сам Степан, звичайно. Але він чоловік неговірливий, а в останній час так поготів.

Радовид кивнув. Я в той час ретельно виписував імена тих селян, з ким нам ще доведеться переговорити.

– А що трапилось потім? Ви намагались щось зробити?

– Так! Отець Сергій, царство йому небесне, зібрав людей, ми направились до відьми. Хотіли хоча би поговорити із нею, але куди там! Певно, вона наслала якісь чари. Скільки б ми не блукали по болотах,  ніяк не могли знайти її хатини. Було таке відчуття, ніби просто ходиш по колу. Під вечір вирішили повернутись до села та відправити листа до інквізиції.

Наступною Радовид викликав на розмову уже загадану Параскеву. На вигляд їй було років п’ятдесят, з пухлими рум’яними щоками та рідкими пігментними плямами на руках.

– Розкажіть про те, що ви побачили біля кузні, – промовив інквізитор – Мене цікавлять всі деталі, навіть якщо вони здаються вам неважливими.

– Я відчула якийсь холод, – голос Параскеви звучав тихо і якось обережно – По усій шкірі, немов мене із відра облили. Оглянулась і побачила її, Чуту. У високому капелюху, з чорним плащем. Я колись її вже зустрічала, у самому дитинстві. З того часу відьма аж ніяк не змінилась.

– Чута була одна? Чи її хтось супроводжував?

– Одна, пане інквізиторе. Одна, – швидко відповіла Параскева – Вона йшла не сказати вже, що швидко, але так… цілеспрямовано. Прямо до кузні.

– Коваль якраз був там? З дочкою?

– Так. Робив щось, бив по ковадлу. Я в цьому не розбираюсь. Славка в той час, думаю, принесла йому поїсти. У неї був кошик у руках, накритий хустинкою.

Радовид учив мене звертати увагу на подібні речі. Людям характерно усе забувати, тому надто детальна розповідь скоріш за все є видуманою   та завчасно приготованою. Втім, щось мені підказувало, що цей випадок був виключенням. Жінка сильно перелякалась, і в таких випадках у пам’яті іноді відбиваються найнеочікуваніші речі та дрібниці.