Ранок, такий прохолодний та непривітний, зустрів нас уже на підступах до Болотника. Похмурий ліс шурхотів обабіч дороги, цокали копита, і лише зрідка з гущавини долинали далекі відгуки воронячого граю.
– Майстре, – я нарешті насмілився перервати тишу – Є одна проблема.
Радовид, або як його частіше називали «вельмишановний пан інквізитор», призупинив коня та невдоволено оглянувся.
– Що там ще трапилось?
– Прийдеться зупинитись. Здається, я погано затягнув попруги, так що…
– Можеш не продовжувати, – відмахнувся той і нервово кивнув у сторону дороги, – Роби те, що знаєш і скоріше поїхали. Ми і так надто довго тут затримались… Ти вже помітив, як дивно пахне цей ліс?
Перед початком нової справи мій наймач завжди був трохи стривожений, тому я не дивувався. Лише зупинив коня, зіскочив на землю та одразу прийнявся за справу. Спочатку поправив вальтрап, аби той повністю покривав холку тварини, потім, власне, прийнявся за попруги. Раніше, ще до бутності помічником інквізитора, я рідко мав справу з кіньми, так що подібні випадки траплялись доволі часто.
– Знаєш, як розпізнати відьму?
Я оглянувся та зустрівся поглядом з Радовидом. Той був зацікавлений та, здається, трохи збентежений.
– Кинути її у воду?
Інквізитор невесело хмикнув.
– Хлопський підхід. Щороку налякані селяни топлять сотні невинних жінок. А ще більше їх гине від рук дипломованих інквізиторів.
Я мимоволі сіпнувся.
– Добре, що вас ніхто не чує, майстре.
– В тому-то і проблема. Якби до моїх слів прислуховувались, ми б мали зовсім інші ситуацію, – Радовид на мить замовк та оглянувся – Молодих інквізиторів навчають по книгах Зігеля та Вікнера – людей, що ніколи не бачили справжньої відьми. Єдине, що можна знайти в їх роботах, так то лише здогадки, стереотипи та перекручення. Як от особлива краса, руде волосся, родимі плями у самих несподіваних місцях та виняткова розпусність… Що ж, здається їм просто не вистачало жіночої уваги.
– Тоді як вони виглядають? Справжні відьми?
Інквізитор розвів руками.
– По різному, іноді навіть не здогадаєшся. Втім, про це пізніше… Як ти там, закінчив зі своїми попругами?
Я кивнув
– От і добре. Швидше у сідло та поїхали. Цей ліс мені не до вподоби, вже казав. Давай не затримуватись.
За якусь мить ми знову продовжили дорогу. Почало розвиднюватись. Крізь крони дерев пробивались рідкі золоті промінчики сонця, яких ставало все більше і більше. Ліс, до цього майже чорний, став наповнюватись кольорами, хоча все ще виглядав непривітним та понурим. Як і весь цей вологий болотний край. А вже за півгодини ми були на місці.
Низькі дерев’яні будинки, незакінчена лінія частоколу навкруги та промовиста назва – Болотник – робили це місце не надто затишним. Селяни в таких краях займаються видобутком торфу та лісним промислом, а ще, як це часто буває, поклоняються старим язичницьким божкам. Втім, цього разу ми приїхали по зовсім іншій причині.
– Вітаємо, пане інквізиторе!
Біля самих воріт нас зустріла юрба переляканих селян. Від них одразу же відокремився високий чоловік у чорному кунтуші та гарно начищених чоботях, як мені тоді подумалось – місцевий староста.
Радовид лише кивнув. Так же мовчки спішився і, кинувши мені вуздечку, нарешті повернувся до чоловіка.
– З ким я розмовляю?
– Северин Мельник, пане. Староста Болотника.
Він було потягнувся поцілувати руку, але Радовид відмовився від такого жесту. Натомість інквізитор впевнено потис руку старості і, представившись, кивнув у сторону юрби.
– Я не бачу священника. Листа із запрошенням написав саме він.
Северин на мить розгубився.
– Отець Сергій помер, на наш превеликий смуток. Так і не дочекався вашого приїзду.
Староста одразу осікся, боячись, що зумів образити інквізитора.
– Не в тому справа, що ви довго добирались. Ні, куди там, – затараторив він – не подумайте нічого такого… Я би…
Швидким змахом руки Радовид обірвав потік довгих непотрібних виправдань.
– Його смерть якось пов’язана з вашим відьомством?
– Ні… Отець Сергій був у літах і давно скаржився на здоров’я. Думаю, що причиною його смерті став вік, а не якась там ворожба. Хоча, нині складно бути у чомусь впевненим. Самі розумієте, – Северин знову осікся – Ви певно дуже втомились та зголодніли. Смію для початку запросити вас за стіл.
Інквізитор ледь помітно посміхнувся. Я також.
– Добре. Але після сніданку на нас чекає довга і серйозна розмова.
Болотник був глухим місцем, і ніякої корчми чи постоялого двору тут не виявилось. В той час як селяни прийнялись чистити коней, ми направились до будинку старости. Хазяйка (ледь повнувата жінка з довгою чорною косою) накрила на стіл, і ми, помолившись, прийнялись за трапезу. Спочатку я прикінчив окату яєчню з шинкою, пізніше прийнявся за миску пшеничної каші зі шкварками. Всю цю справу запив стаканом узвару, в якому гарно відчувався смак шипшини та груші. Господарка лише мовчки подавала нам нові тарілки, не сміючи навіть підвести погляду. До інквізиторів завжди відносяться саме так, із побожним острахом та обережністю, і я, боюсь, почав до цього звикати.
#5038 в Фентезі
#763 в Бойове фентезі
#2096 в Детектив/Трилер
#842 в Детектив
Відредаговано: 22.03.2023