Розділ двадцять четвертий

Я зупинилась в дверному отворі – просто застигла, як вкопана, від подиву, оглядаючи розкішний зал, де прогулювались чоловіки в ділових костюмах та жінки в гарних платтях, вечірніх, аж до підлоги. Я в своєму, діловому, трохи нижче коліна, в ту ж мить відчула себе не в своїй тарілці.

- Що це за місце? – прошепотіла я, повертаючись до Данила. – Це не схоже на представлення проекту!

- Звісно ж, - погодився Котовський. – То вже святкова вечеря. Проект представлявся в першій половині дня.

Він обережно обійняв мене за талію, заводячи всередину, в сам зал – якраз вчасно, тому що я була готова повернутись спиною до всіх цих людей, поки вони не звернули на мене уваги, і тікати геть з ресторану. Я й не підозрювала, в чому буде підступ, коли Котовський назвав адресу, тому що на нижніх поверхах цієї будівлі знаходились офіси. Хто б міг подумати, що "конференц-зал" виглядає шикарніше будь-якого ресторану?!

- Але… чому ти мене не попередив? Я б хоч вдяглась відповідно!

- Ти просто прекрасна,  - прошепотів Котовський, ковзнувши по мені уважним, пристрасним поглядом. – Але ти в це вперто не віриш. І, звісно, нікуди б зі мною не поїхала, якби я чесно сказав, куди ми їдемо. А так… Невже від того, що тобі не доведеться представляти проект, а просто прогулятись і бути поруч, щось зміниться?

- А результати оголосять сьогодні?

Я оперлась об руку Данила, відчуваючи, що без його підтримки просто загублюсь серед геть незнайомих мені людей, яким я, до того ж, не рівня, і захоплено оглянулась. Лаконічно оформлений, зал видавався мені, тим не менш, розкішним. Краса була в першу чергу в тому, що організатори не використовували величезну кількість зайвих матеріалів, не розвішали величезний декор, а оформили все дуже інтелігентно та стримано. Я могла собі тільки уявити, скільки коштували, наприклад, ті штори… Я бачила такі одного разу, і ціна на них була захмарноюю

- Результати вже оголосили, - посміхнувся Котовський, впевнено потягнувши мене за собою.

Щоб з боку це виглядало пристойно, довелось пришвидшитись. Я боялась відстати від Данила в першу чергу тому, що не уявляла, як спілкуватимусь з людьми, що нас оточували. Поки я крокувала поруч з Котовським, я була всього лиш його супутницею, якій, як і Данилу, треба привітно посміхатись, в крайньому випадку – привітатися з нею, не більше того. Але мені здавалось, що варто відійти від нього і загубитись десь серед цих бізнесменів та їх других половинок – хоч я й не сумнівалась, що тут було багато і бізнесвумен з їх чоловіками, - і мене помилково втягнуть в яку-небудь розмову…

І я знову перетворюсь в ту саму невпевнену, налякану Крису, що й рота не зможе відкрити, щоб поставити своїх опонентів на місце.

- І хто ж виграв? – спитала я.

- А є варіанти? – вигнув брови Котовський. – Ми. Так що, Олю, цей захід – свято в нашу честь.

- В твою честь, - заперечила я. – Це ж твій проект.

- Ну ні, - покачав головою Данило. – Так мені не подобається. В нашу. Над проектом ми працювали разом. Просто я представляв його сам, тому що до мене звикли в тому колективі. Але це не означаж, що я представляв його лише від свого імені.

- Я думаю, від імені нашої фірми, - знизала плечима я.

- Так, але в виконавцях вказано, окрім мене, ще одну чудову дівчину з чудовими аналітичними здібностями, - посміхнувся Котовський. – Не бійся. Ти тут найкрасивіша. І найрозумніша. Чого хвилюватись?

Привід насправді був: я все одно відчувала себе тут не на своєму місці. Всі такі гарні, вихолені, багаті… Я їм точно не рівня. Якийсь аналітик середнього рівня, працює на фірмі в Котовського. Так, я думаю, більшості цих людей допомагали їх підлеглі, і нікому навіть в голову не прийшло вписувати прізвища співробітників як авторів проекту.

- Колись, - прошепотів мені на вухо Данило, - коли я був молодим і тільки починав свій бізнес, я теж відчував себе в таких місцях останнім ідіотом. Не розумів, як такого, як я, взагалі могли сюди запросити. А потім зрозумів, що тут нема аристократів, як в якомусь дев'ятнадцятому сторіччі. Це такі самі люди, як ти чи я. Багато хто з них починав з нуля. Хтось, можливо, ще й не дуже чесно, але їх це не лякає. А ти повинна червоніти і мріяти про втечу? Не варто. Просто розслабся і отримуй задоволення.

- Добре, - пообіцяла я Котовському. – Спробую.

Не знаю, чи прозвучало це хоч трошечки щиро, але, здається, Котовський повірив. Що ж, лишалось сподіватись, що я дійсно зможу розслабитись. Якщо сховаюсь, наприклад, ось в тому кутку.

- Пішли, привітаємось з засновником, - м'яко промовив Данило, цією простою фразою просто руйнуючи всі мої плани сховатись, нікому не потрапляти на очі. – І не бійся. Тут нема кращих за тебе.

Я напружено кивнула. Можна було, звісно, остаточно закритись, відмовитись йти з Данилом, але замість цього розправила плечі і посміхнулась.

- Ну пішли, - промовила я. – Привітаємось.

Котовський впевнено повів мене до групи людей, що стояли біля столу і про щось розмовляли. Хтось, побачивши Данила, привітно посміхнувся, але вийшло дуже неприродно та приторно.

Правда, Котовського всі ці люди мало хвилювали. Він йшов до конкретної людини, і я, зіткнувшись поглядом з давнім знайомим, подумала, що не так вже Данило і прикрасив, коли казав, що ця спільнота далека від еліти. Принаймні, окремі представники точно.