Розділ двадцять третій

Я дуже сумнівалась, що в такій ситуації взагалі можна сперечатись з Котовським. Проте, відповіла все одно щиро:

- Я б з задоволенням повернулась додому.

Я сама не знала, коли встигло зародитись таке дике бажання якомога скоріше втекти від сім'ї Данила, але щойно прийшла до розуміння, що дуже сильно від всього втомилась. Прикидатись його нареченою, але бути незрозуміло ким, спілкуватись з Богданою і посміхатись їй, ледь стримуючи бажання послати куди подалі, терпіти Вітасю і її спроби звабити чоловіка, який воротить від неї ніс… Підвищена увага з боку Олени Володимирівни теж здавалась не дуже приємною, але я до неї згодом звикла.

Але якщо дивитись правді в очі, Сергій Петрович не був причиною жодного дискомфорту. Ну і діти, хоча від дітей можна було дуже сильно втомитись.

- А як же! – вигукнула Олена Володимирівна. – Даню, а Різдво? Сімейне свято…

- Я б з задоволенням провів його з тобою і з татом, - покачав головою Котовський. – І з Олею. Але це не весь перелік гостей, яких ти покличеш за стіл, правда?

- Але Данечко…

- Данюша, - підхопилась Віталіна. – Ображати маму недо…

- Мені не потрібні поради від сторонніх заміжніх жінок, - холодно промовив Данило. – А моя мама – жінка, яка вміє чути правду.  Впевнений, для неї не секрет, чому я так вчиняю. Олю?

Я встала з-за столу, правильно зрозумівши його питання, і здивовано зрозуміла, що тепер, коли все, крім нашого з Данею обману, розкрилось, мені стало простіше. Тепер не треба було обертатись, боятись, що нас розкриють, переживати, що подумають оточуючі. Що ж, я б ніколи не відмовилась нарешті відчути себе хоч трошки більш вільною.

Як мінімум, вільною від Вітасі, що завжди висить над душею та щиро вважає, що має право втручатись в чуже життя і відбирати чоловіка, що ніколи не подивиться на неї добровільно.

Я взлетіла по сходам на третій поверх, окрилена раптовим відчуттям свободи, і тільки тоді повернулась до Данила, намагаючись зрозуміти, що означав його спокійний вираз обличчя.

- Переживаєш через них? – спитала я, насправді думаючи, що це точно не так.

- Ні, - покачав головою Котовський, підтверджуючи мою правоту. – Навіть не знаю, я наче чекав чогось такого. Приблизно з того моменту, як ти прийшла наче п'яна в спальню, хоча явно не встигла нічого випити. І ти була не схожа на людину, яка в чужому домі шукала б пляшку коньяку, щоб повеселитись.

- Приємно чути, - якось не дуже весело посміхнулась я. – Але твоя мама сильно образиться, якщо ми просто так похдемо.

Котовський взяв мене за руку, міцно стиснув пальці, наче намагаючись таким жестом додати мені… Впевненості в собі, чи що. Чи впевненості в тому, що моє щастя для мене повинне бути важливішим, чим мамине?

- Не ображайся на тих ідіоток, - раптом попросив він. – Вони невиправні. Але я не дозволю нашис стосункам просто так зламатись через чужих довгих язиків і підмішаних в їжу таблеток.

Нашим стосункам? А вони є?

Судячи з того, як Котовський зараз на мене дивився, таки були. Не можна сказати, що еталонні, як в наречених, але байдужим Данило до мене не був, точно ні.

Котовський згріб мене в обійми, наче відчував щось не те, притиснув до стіни і навис наді мною. Його гаряче дихання опаляло шкіру, в я відчувала його силу і впевненість в тому, що відбувалось.

- І тільки спробуй мені сказати, - промовив Котовський, - що ми з тобою просто бос і підлегла, які розіграли рідню?

- А якщо скажу? – хитро поцікавилась я, не втримавшись. – Якщо скажу, що?

- Побачиш, - підступно промовив він. – Можливо, тобі навіть сподобається покарання, яке я придумаю.

- Котовський!

- Що, моя люба?

В ту секунду мені щиро хотілось прикласти його чимось тажким… І поцілувати. Я згадала ні з того ні з сього, як ми вперше зіткнулись на корпоративі, де він був гостем, а я чомусь опинилась в ролі Снігуроньки, і до цього примітивного набору бажань додалось ще одне: розсміятись, забувши про те, що ситуація далека від позитивної.

Звісно ж, навряд Котовський зрозуміє, що сталось.

Але чим чорт не жартує?

- Збирай речі, - видихнув він мені прямо в губи, напевне, зрозумівши сяяння в моїх очах і посмішку, що рвалась на свободу. – І поїхали.

Я кивнула, стараючись виглядати якомога зосередженіше, і спіймала ще одну посмішку Котовського. Він кудись сховав ту домашню м'якість, з якою я зрослась за проведений в гостях тиждетнь і більше нагадував мені того керівника, якого багато хто боявся і не хотів злити.

Але ось що найдивніше: навіть таким Данило продовжував мені подобатись. Я не розуміла, що саме в цьому чоловікові було такого привабливого, щоб від одного погляду, кинутого на нього крадькома, я просто з розуму сходила, але не могла позбутись від відчуття, що прив'язана до Котовського аж надто… Надто сильно, щоб просто позбутись від нього.

Тим не менш, я так і не зсунулась з місця, хоча після припущення зібрати речі пройшло вже мінімум хвилини три. Ми навіть в кімнату не зайшли, так і стояли посеред коридору, дивлячись один на одного.