Розділ двадцять перший

Всю ніч мены снився дуже приємний сон. Шкіру опаляли палкі поцілунки Данила, я сама притискалась до нього, забувши в одну мить про всі свої принципи, а він чомусь вмовляв мене лягти спати, просив почекати до ранку, а то жалітиму. Чому я жалитиму?

Я відчувала себе закоханою та божевільною. Але це було взаємно! Я чула, як Данило відповідав тим самім, мріяла почути ще раз, впевнитись, що це правда…

Навіть шкода було, що сон так різко обірвався. Він змінився темнотою, а потім теплим, затишним ранком, від якого я навіть не знала, чого чекати.

Котовський був не набагато далі, чим уві сні. Він лежав поруч, притиснувши мене до грудей, і я вслухалась в його рівномірне дихання і в гучне биття серця та неочікувано для себе самої насолоджувалась незвичною близькізтю з чоловіком.

З чоловіком, в якого я, здається, закохалась. Головне про це йому не говорити.

Я ледь відліпила щоку від його грудей і з подивом виявила, що ми були вдягнуті. Обережний доторк пальців до щоки дозволив впевнитись в тому, що там лишилась вм'ятина від гудзика, і я зітхнула, дивуючись, що вмудрилась задрімати в такій позі.

Та ще й в платті, в якому була в своєму сні. То взагалі дивина…

- Прокинулась? – хриплим від сну голосом поцікавився Данило. Він, напевне, вже й не спав останні хвилини, тому що дивився на мене ясними очима і посміхався. – Голова не болить?

- Не болить, - відповіла я трохи здивовано. – А чому ти так на мене дивишся? Щлсь не так?

- Все так. Думаю, чи будуть відвертості, - він сів на ліжку, і я раптом виявила, що ми його вчора так і не розстелили, заснули поверх покривала, і Данило вкрив мене пледом. – Йди до мене, - Котовський протягнув руку, і мене наче струмом вдарило.

Це відбулось насправді. Мені нічого не приснилось. Я правда то все говорила, зізнавалась Котовському в коханні… Боже, я навіть чіплялась до нього, настільки, наскільки це взагалі було можливо для мене. Жах який…

- Та не переживай так, - правильно зрозумівши мій вираз обличчя, протягнув Котовський. – Ти не зробила жодної дурниці, про яку потім можна шкодувати. Ну, була трохи відвертішою, ніж зазвичай. Мені було приємно, - він посміхнувся, - правда. А сторонніх тут не було. А то, думаю, ти б виказала Богдані та Віті, що ти про них думаєш.

- Який жах, - щиро видихнула я.

Якщо чесно, я навіть не знала, чи шкодувати про те, що наговорила йому, чи радіти, що зізналась. Але слова у відповідь? То була спроба просто заспокоїти дівчину, що трохи не в собі, або Данило був щирим, і це просто збіг, що він сказав це саме тоді, коли я була не зовсім адекватною?

- Ну чого ти, - Данило все-таки спіймав мене за руки і потягнув до себе, а потім ледь відчутно, наче намагаючись забрати слід від гудзика, поцілував в щоку. – Я не брешу жінкам. Навіть трохи нетверезим. Але скажи мені, що ти випила?

- Я не пам'ятаю, - видихнула я.

Насправді, в голові не було жодної згадки про те, чому я взагалі опинилась в такому стані. Я що, правда щось пила? Але що? Ніколи не мала звички прикладатись до пляшки, та й я не настільки п'янію, щоб від келиха вина чи навіть від горілки так розговоритись. Це більше схоже на дію якогось медичного препарату, але я чомусь не зважилась сказати про це Данилові. Дурні припущення були б черговою тінню на репутації Богдани, а вона, як мені здалось, і так не дуже щаслива в житті і має не найкращі стосунки з братом, ще там тільки мене до купи з моїми дурними припущеннями не вистачало.

- Точно? – спитав Котовський. – Ти впевнена, що не пам'ятаєш, що пила? Може, тобі хтось щось наливав?

- Та не знаю я, - я знизала плечима. – А що, від мене пахнуло алкоголем?

- Ні, - зітхнув Данило. – Тому й питаю. Але ти себе добре почуваєш?

- Та так, - кивнула я. – Тільки трохи соромно, якщо чесно…

Не втримавшись, я таки опустила очі, відчуваючи себе останньою ідіоткою, що ні зізнатись в почуттях нормально не може, ні чоловіка відпустити. Просто морочу голову йому, та й усе.

Але Котовський не став запевняти мене в тому, що все, що сталось, це нормально та природньо. Замість того він подався вперед і ніжно, обережно, наче боячись налякати, поцілував в губи.

Якась частина мене вимагала відсунутись і повідомити, що сказане п'яною правдою вважати не можна, але я відігнала подалі дурні думки і звеліла голоскові в свідомості замовкнути. Хочу я чи ні, а сказане Данилові було правдою, хай трохи прикрашеною та гіперболізованою… Або ні, просто я намагаюсь пригасити те, що відчуваю до нього, і обманюю себе саму, вважаючи, що стосунки у нас – це тільки тимчасова видумка, щоб відігнати зайвих мисливиць на його, Данила, серце?

Поцілунок, правда, був дуже невинним – і при цьому пристрасним. Мені хотілось розчинитись в руках Котовського, насолодитись тим, що ми так близько один до одного… Не відпускати його ні на хвилину.

- Давай кудись сходимо? Просто прогуляємось? – запропонувала я раптом, коли поцілунок нарешті перервався. – Тут же поруч ліс? І погода гарна, так красиво….

- З чого б то раптом ти захотіла прогулятись? – здивовано вигнув брови Данило.

- Та давно збиралась запропонувати, - знизала плечима я, насправді не зовсім розуміючи, звідки то в мене така ідея. – А то все сидимо в чотирьох стінах, над цим проектом… Ой! Проект!