Розділ двадцятий

Данило розтягнувся на ліжку, оточений розкиданими папірцями, і, здається, вдивлявся в текст документів без особливого розуміння, що там справді написано. Принаймні, я вже точно не розуміла, що то за текст в мене перед носом.

Після вчорашньої істерики, влаштованої Даною, ми наче пішли в підпілля, намагаючись не порушувати звичну течію життя в будинку. Працювали над проектом, виходили лише для того, щоб поїсти, і швиденько повертались назад. Не найкраща ідея, якщо чесно, коли мова йде про новорічну відпустку, зате в написанні проекту ми просунулись, наверстали втрачене.

Ось лишень я починала ловити себе на думці, що вже ледь дихаю і навіть сумую за активними іграми з дітьми, що допомагали хоч трохи, але прочистити мозок. Зараз єдиною передишкою було відчинити вікно і виглянути на вулицю, дозволяючи холодному зимовому повітрю трохи отверезити свідомість.

Піднявшись зі свого місця, я підійшла до вікна і застигла біля нього, опираючись руками об підвіконня. Дивилась прямо, вдивлялась в тонку смугу лісу, що ховалась десь за дахами. Місцевість тут була пологою, і вдалечині можна було роздивитись білі ряди дерев, покритих снігом і терпляче чекаючих на весну.

- Може, прогулятись хочеш? – Данило підкрався до мене і зупинився за моєю спиною. Наче той справжній кіт…

Його руки лягли мені на плечі, легенько стиснули, передаючи тепло. Я стежила за рухами чоловіка краєм ока, нагадуючи собі, що тісний контакт – не надто пристойно, але все одно не намагалась вивернутись з, чого там лукавити, приємних для мене обіймів. Насолоджувалась тим, як він зминав мої плечі, змушуючи розслабитись, і навіть закрила очі, дозволяючи собі уявити, що ми вже не вдома в його батьків, а все, що відбувається  - не вистава, де ми просто граємо наречених.

Долоні Данила змістились на мою талію, і я здригнулась, відчуваючи, як гарячі губи невагомо торкнулись моєї шиї. Доріжка обережних поцілунків, розрахованих на те, щоб затягнути мене-жертву в свої сіті та не налякати заздалегідь, змусила знов напружитись.

Чи могла я сказати, що мені неприємно? Звісно ні, це вийшла б неприкрита брехня. Тим не менш, здоровий глузд нагадував про те, що дозволяти Котовському таке не можна. Я повинна бути надзвичайно обережною, якщо не хочу потім на самоті розгрібати всі ті проблеми, що зваляться мені на голову в якості розплати за надлишкову довірливість.

- Не треба, - прошепотіла я, зіштовхуючи його руки зі своєї талії та трохи відсторонюючись. – Це все несерйозно.

- Лише тому, - відмітив Данило, ледь відчутно ковзнувши кінчиками пальців по моєму волоссю, - що ти сама хочеш, щоб це було несерйозно.

Ну так, звісно. Варто мені лише ляснути в долоні, і наші фантомні стосунки раптом стануть справжніми.

- Ми майже незнайомі, - заперечила я, повертаючись до нього обличчям.

Дарма я таки це зробила. Дивитись в очі Котовському було не те щоб неприємно, але все-так тривожно. Я все ще не могла позбутись від відчуття, що я в полоні. До того ж, чоловік підійшов до мене ще на півкроку, скорочуючи відстань до небезпечного мінімуму, і я втиснулась спиною в підвіконня, відчуваючи себе безпомічною дурною ланню, яка якогось дива вирішила пограти з левом, а в останню мить зрозуміла, що її все рівно з'їдять, незалежно від її особистої згоди.

- Олю, - дуже мирно, як для дикого звіря, протягнув Котовський, накручуючи мій локон на палець і безвинно посміхаючись, - ми з тобою живемо в одному домі. Спимо в одному ліжкові. Мої батьки від тебе в захваті…

- А сестра в жасі.

- Дана була б в жасі і від цнотливої супермоделі, доньки мультимільярдера, що клялась бути мені вірною та ще й заповіла всі свої гроші, а в шлюбній угоді лишила помітку, що все, що вона зробить не так, позбавить її статків на мою користь. Та навіть якби янгол зійшов з небес, Дана б казала, що я – останній придурок, що не вміє обирати собі жінок. Але від того, що вона таке сказала, слова не стали правдою, хіба ні?

Що ж, принаймні тут Данило був правий. Від того, що Дана щось там сказала, мало що зміниться. Вона все одно була б налаштована агресивно.

Лишилось тільки мені в це повірити і вирішити, що Котовський каже правду.

- В ній щось наче зламалось, коли Вася скочив у гречку, - пояснив Данило, прийнявши паузу за запитання. – Мстить досі. Всім. І йому, і дітям – вона якраз чекала народження дівчаток, - мамі та татові, за те, що знали та приховували, думали, саме пройде. Мені, за те, що досі не одружився, а моя дружина мені не зрадила. В колективі Дані було б якось легше переживати своє горе. Вона завжди була зі складним характером, а потім стала тим, що ми бачимо… Звісно, я її не виправдовую, але вона моя сестра, і ненавидіти я її не зможу. Лишилось змиритись та любити такою, як вона є.

- Ти правий, - кивнула я. – Але давай все-таки не про неї?

Мені дуже хотілось, щоб проблеми Дани лишались проблемами Дани, і я не розуміла, чому хтось повинен відчувати вину перед нею. А я… Я взагалі просто мозолю їй очі.

- Давай, - погодився Данило. – Продовжимо нашу перервану розмову. Мої батьки від тебе в захваті, я від тебе в захваті… То в чому проблема? Чи я тобі неприємний?

Так, жахливо неприємний. Так, що від кожного доторку серце калатає в грудях та плями перед очима стрибають. Але сказати прямо? Я не наважусь.