Розділ шостий

Я завмерла, спостерігаючи за тим, як чоловіки зупиняються прямо перед автомобілем Данила, стукають пальцем по капоту, щось доводячи один одному, тикають один в одного пальцями, явно намагаючись щось там визначити. Що саме, я не знала, з авто не було чутно, а виглядати по розумним причинам геть не хотілось.

- Ти їх знаєш? – тихим від переляку голосом поцікавилась я у Данила.

Котовський заперечно покачав головою.

- А ти? – про всяк випадок уточнив він.

Я тільки потягнула носом. Останнім моїм знайомим таких габаритів був сусід Льоня, що жив в іншому місті і давно сидів за гратами. Але зовнішній вигляд Льоні дуже нагадував цих громил. Напевне, вони всі в татуюваннях, не вміють говорити, зате одним ударом кулака вони здатні відправити на той світ. Не знаю, як Котовського, але мене точно. І мало там, для чого вони нас зупинили!

- Ні, - пискнула я. – Що будемо робити?

- Ну якщо вони хочуть щось забрати, - без особливого бажання протягнув Данило, - то я не проти.

- А як же уславлена чоловіча сміливість?

З автомобіля вилізло ще два мужики, таких самих розмірів, всі в чорному, та й взагалі, досить страшні на вигляд, і я проти волі здригнулась і закрила очі, хоча поки що вони до нас геть не підійшли.

- Боюсь, - протягнув Данило, - моєї чоловічої сміливості, яка б уславлена вона не була, на них всіх не вистачить.

- А захищати честь дами не будеш?

Громили нарешті визначились, хто з них піде на переговори, і один, самий великий, посунув до нас.

- Буду, - пообіцяв Котовський. – Але якщо їх цікавить, наприклад, моя машина, то найкраще даму захистить те, що я виконаю прохання.

Звучало логічно. Було приємно чути, що Котовський – не меркантильна скотина. І розумно оцінює свої сили. Я дуже сумнівалась, що без зброї чотирьох людей такого розміру взагалі можна зупинити. Інші авто спокійно проїжджали повз нас, хтось ззаду нагло сигналізував, але хоч би один вийшов зі своєї машини і підійшов запитати, що відбувається! І поліцію теж викликати не стануть. Дочекаються кінця кримінальних розбірок і спокійно проїдуть повз наші холодні трупи. Або, може, нам повезе, і ці бандити досить мирні?

Принаймні, постукав громила досить спокійно. Навіть скло не розбив, хоча таким кулаком міг би висадити його без зусиль… Напевне. Взагалі, звідки мені знати? На курсах самооборони такому не вчили. А з суперниками в такій кількості спрацьовувало або "швидко біжи", або огидне "розслабся і отримуй задоволення".

Треба якось змусити себе не думати про погане, а то я зараз собі такого уявлю… а воно візьме і збудеться! Ні, все буде добре. Їм треба…

- Здрасті! – привітався з Данилом громило, коли Котовський опустив скло з боку водія, все же не ризикуючи відчиняти двері.

- Добрий вечір. Чим зобов'язані? – поцікавився шеф, але, вчасно зрозумівши, що його можуть неправильно зрозуміти, доповнив своє питання. – Щось сталось?

- Нормальок! – відізвався охоче бандит. – Мене Серьоня звати! А тебе як?

- Данило, - стримано представився Котовський.

- А ба… супутницю? – швиденько виправився громилоподібний Сергій.

Ну, якщо супутниця, а не баба, то вже добре. Може, в них якесь мирне прохання. Спитають, наприклад, як проїхати до найближчого лісу.

Де планують сховати труп.

- Ольга, - повідомив Данило. – Якщо все нормально, то…

- А! – Сергій явно лише зараз згадав, що це не надто типово – зупиняти таким чином автівку. – Того… Тут подружаня подзвонила. Сказала, ви купили костюми Діда Мороза і Снігурки. Було діло?

- Було, - підтвердив Данило.

- А… е-е-е… - мені здалось, чи бандит почервонів? – Ну, того… З якою метою?

- Для дитячого свята, - стримано відповів Котовський. – А ви хочете забрати костюми?

- Ти чого, Данька! – від емоцій Сергій так вдарив долонею по плечу Котовського, що, здається, ледь не зламав йому руку. – Нам тей-во… Снігурка треба.

Я відчула нестримне бажання сповзти вниз і прикинутись підставкою для ніг. Або накидкою на сидіння автомобіля.

- Позичиш бабу? Ви ж на неї костюм міряли? – геть безпардонно поцікавився Сергій. – Ну правда, мужик, дуже треба!

Данило аж закашлявся.

- А Дід Мороз вам часом не треба? – сівшим голосом поцікавився він.

Судячи з усього, Сергій задумався над його діловою пропозицією.

- Дід Мороз? А шо, є? – в очах Сергія засяяла надія. Виглядав він зараз, наче маленький хлопчик, що отримав-таки шанс випрохати у батьків бажану іграшку. – Ващє круто! Мужики! – він повернувся до своїх супутників, і ті вмить оживилась. – Корочє, нам тут пропонують Діда Мороза і Снігурку! А у вас костюми пристойні, га? А то в нас шеф суворий…

- А що, власне, відбувається? – не витримавши, подала голос я.

Бандит подивився на мене так, як зазвичай дивляться на ручну тваринку. Хіба що не сказав: "О, вона ще й говорить!". Але або його в дитинстві вчили поважати жінок, або він боявся, що Снігуронька його зачарує, але відповів спокійно.