Глава 2 (2) від 05.12

– Н-невістонька?! – вичавила через силу. – В-в якому це сенсі?

– А хіба у слова «наречена» є багато значень?! – чоловік щось крикнув конячці, і та полетіла щодуху, а вітер засвистів у вухах ще активніше.

– Та я вас взагалі вперше бачу, яка ще «наречена»?! – тут у мені верх взяло обурення. Не вистачало ще, щоб «без мене мене оженили».

– Невже вперше?! – здивувався він. – А хто на шкільних канікулах у ліс тікав і по доріжках тупотів, закликаючи сніг?

– Так це коли було?! Ну трапилося в третьому класі, коли під Новий рік не те що снігу не було, а травичка зелена росла, – пригадала я.

– О-от, а ти кажеш «вперше». Невже забула, що як з лісу вийшла, сніг повалив стіною? Моя робота, для тебе старався, – заявив з гордістю. – Удружив названій.

– Так з чого названій-то? Я тоді дівчиськом зовсім була.

– Ось і подумай, скільки мені довелося чекати, щоб ти виросла і в силу увійшла, – сказав багатозначно.

– В як-ку ще силу? – захвилювалася я.

Щось дивне він говорить, хвилююче.

– Тобі ось-ось стукне два десятка рочків, саме час, щоб сила остаточно прокинулася, а там і до вівтаря можна.

– Та що за сила? – я була вже вся на нервах.

– Погодою керувати, – почав перераховувати чолов'я... кхм, чоловік. – Вітри накликати і відганяти.

– Ти хочеш сказати, що я... (як це в книжках називають?) магічка, яка володіє погодною магією? – не повірила своїм вухам. – Багато я різних способів познайомитися побачила і дурниць від хлопців чула, але щоб таке...

– А ти перевір. Невже не помічала, що варто було тобі розлютитися, як сніг валив стіною? Ось як сьогодні. Чим більше гнівалася, тим сильніше снігопад. Тут потрібно вміти емоції контролювати і силоньку тримати в узді, – він підняв вказівний палець у повчальному жесті, – інакше бід можеш накоїти чимало. Але я тобі допоможу, навчу контроль тримати. Тоді і мерзнути не будеш.

– Та ти сам взагалі хто?

– Так наречений твій!

– А професія у тебе є? – я намагалася вивідати у нього хоч якусь особисту інформацію. – Національність? Раса?

– Ну яка національність?! – біловолосий посміхнувся так, ніби говорив з маленькою дурною дівчинкою. – Зимовий дух я. Довго по світах блукав, обраницю собі шукав. А тут відчуваю, ніби кличе мене хтось, а це ти виявилася. Дівча зовсім. Стояла там в лісі одна, снігу у Діда Мороза прохала. Ну ось я і прийшов до тебе, снігу приніс, до самісінької весни снігопадами радував.

– Так ти тому сьогодні Дідом Морозом вирядився? – зрозуміла я. – Я ж виросла давно, в казки більше не вірю.

– Хіба? А тоді що ти бачиш навколо? – він повів рукою. – Чим не казка?! Сьогодні я тобі трохи допоміг, заметіль вгамував, але скоро і сама навчишся правильно з погодою поводитися. Знатний ввечері снігопад влаштувала, сама трохи з дороги не збилася, ледве на правильну доріжку вивів.

– До речі, а де ми зараз?

– У мене в гостях.