Глава 2 (1) від 05.12

Не пам'ятаю, що було далі, здається, я втратила свідомість чи то від переохолодження, чи то від страху, чи то ще від чого. Останнє, що спливло в пам'яті, – іскристі очі рядженого, які ніби в саму душу заглядали. Прокинулась під мірне поскрипування упряжі. Мені було тепло, м'яко і дуже добре, тільки вітер якось занадто сильно бив в обличчя. Подивилась і спробувала зрозуміти, де перебуваю і що відбувається. Я напівлежала, загорнувшись теплими шкурами, в тих самих санях, на яких мене переслідував давній Дід Мороз. Він сам сидів зовсім не на передку, а поруч, відкинувшись на зручну спинку, але все одно примудрявся правити конем, який... Стоп, що?! Я все ще сплю? Ну не може кінь летіти по повітрю, не може, та ще й сани за собою тягти!

Я повернулася до нежданого кавалера в німому питанні, мовляв, «Це як? Це що? Це де?», а він тільки посміхнувся, типу, «Все гаразд! Півгодини, політ нормальний». Знову глянувши «за борт», подумки присвиснула від захоплення. Внизу стелилася білосніжна рівнина і вкриті снігом дерева, на небі діамантами сяяли зірки. Заметіль закінчилася, тому видимість була чудова. Невеликі будиночки в стилі середньовічної Європи привітно сяяли вогнями. І все це було якось... чарівно, чи що.

Потім конячка стала набирати висоту і летіти все швидше. Внизу проносилися міста і села, річки і озера, що поблискували в місячному світлі. Я куталась в теплі шкури: тут, на висоті, було дійсно прохолодно. Здається, супутник зауважив, що я пересмикнула плечима, тому що нахилився до мене, його очі знову спалахнули чимось невідомим, а мені раптом стало так добре і зовсім не холодно.

– Ну що, Снігуронько, зігрілася? – посміхнувся ряджений... або хто він там насправді.

Я мовчала, бо досі була в шоці від того, що відбувається. Чи не відбувається? Може, я того, вже давно замерзла десь у заметі, а тепер мою душу везуть до раю таким екзотичним способом?

– Гаразд, спробуємо знову, – не здавався чолов'яга. – Чи тепло тобі, дівчино?

А я плюнула на всі колишні побоювання. Став би маніяк цікавитися моїм самопочуттям? Навряд чи. А цей індивід, он, укутав, обігрів, та ще ніби турботу проявляє. Так що пора згадувати про манери і відповідати так, як належить хорошим дівчаткам.

– Т-тепло, дідусю, дуже тепло і добре, – відповіла щиро. – Дякую вам.

– Ну який же я дідусь?! – ще одна білозуба посмішка, і його обличчя на очах стало перетворюватися: борода випарувалася, ніби її ніколи і не було, дуже густі брови набули охайний вигляд, довге біле волосся стало менш кошлатим, і під всим цим маскуванням молоде обличчя, в міру мужнє, без солодкавості, і... до біса привабливе! А очі блакитні сяють ще дужче, з хитринкою, зі сміхом.

– Дійсно, з-зовсім дідусь... – пробурмотіла я чужим голосом, настільки отетеріла від цього перетворення.

– Отже, невістонько, чи не бажаєш оглянути мої володіння? – запитав він завзято. – Скоро вони стануть і твоїми теж.