Глава 16. Люба

Я довго думала. Злилася на Гліба. Не могла його зрозуміти. Уперше бачила в очах таку втому. Мені аж совісно стало. Стала відчувати себе так погано. Наче, я його довела до такого. А, може, і, справді, я? Не, може, бути, щоби такий сильний та владний чоловік просто так зів’яв на очах. Як та квітка без сонця. У голові все закипало. Думати заважав запах ліків. Хотіла вже тікати звідси. Лишив мене напризволяще в цій клятій лікарні, а сам змився. Та хай йому, як погано, а жінку залишати саму з запахом ліків, то негарно. Взялася за ручку дверей. Натягнула її вниз і врізалася носом у сталеві груди мужлана.

— Вал? — відсахнулася від чоловіка, який нагадував убивцю з фільму жахів. І я не перебільшую. Хоч і симпатичний на вигляд, але таких розмірів, що я біля нього лише набридлива малявка. Очі холодні, наче, він хоче мене прирізати на місці. Ой-ой… Схоже, я щось не так зробила.

— Леді, бос просив вас не випускати до його приїзду, — блиснув він хижим поглядом на моє зблідле обличчя. Я хотіла вже кричати, але не могла видавити із себе ні звуку. — Поверніться в ліжко, — хижо посміхнувся, а я покотилася назад, як той колобок. Виставила руки вперед і замотала головою.

— Я ув’язнена? — пропищала не впізнавши свого голосу.

— Ні. Що ви, — помахав він своєю головою. Та, то ціла каструля, а не голова. Може, то на мене так ліки діють? Я ж раніше його не так боялась? Здуріти можна.

Прикрила очі і важко задихала.

Зберися, Любо. Скоро все стане на свої місця. Ти сильна.

Я підійшла до вікна. Поклала руки на серце і спробувала себе заспокоїти. Стільки нервів накотилось. Ще й із Глібом не ладилось. Сама винна. Ну, хто ж чоловіка пиляє? Це тільки мені під силу. Не встигла очі розкрити, як відразу накинулась. Він, то мені нічого поганого не робив. Нервував за мене, а я така дурна. Господи, і навіщо ти мене нагородив таким характером? Я ж ледь свого чоловіка майбутнього не втратила.

Почула тиху ходу позаду. Потім голос чоловіка, за якого переймалась усім серцем. Більше я н буду такою дурепою. Краще жити в мирі, а ніж, на стіни вити.

Повернулась і поцілувала його. Так, як ніколи не цілувала нікого. Гліб здригнувся, а потім обхопив мою талію руками й ми впали на лікарняне ліжко. Цілуватися не переставали. Не могла, я відірватися від його губ. Такі солодці з присмаком кохання. Хоч Гліб і не говорив мені, але я все й так розуміла. Не дурна. Мабуть, не дурна.

Поцілунок вийшов занадто пристрасним. Коли відкрила очі, то зрозуміла, що лежу на чоловікові, а він знімає з мене лікарняну піжаму. До біса все. Хочу насолодитися ним, як ніколи. Знову поцілувала, блукаючи, руками по його тілу. Гладячи груди, торс. Усе, до чого діставала. Навіть випуклість на штанах.

Спочатку, я боялася торкнутись, а потім почала, навіть, гладити, стискати й насолоджуватися тим, як чоловік піді мною стогне. Притискає моє тіло сильніше і впирає у своє єство. Я втратила голову. Здається, і розум теж. Усе втратило свою краску. Настигла тиша, наше важке дихання.

Ми зливались у пристрасному поцілунок. Кожен бажав заволодіти, притиснутись, пробитися крізь тіло до самого серця. Дістатися до глибини душі. Об’єднати ненаситні тіла.

Гліб заричав. Прикусив мою нижню губу і відтягнув. За мить він притискав мене зверху своїм тілом. Вдавив мене в лікарняне ліжку. Зім’яв під себе. Почав по звіриною цілувати мою шию, прикушувати її. Проводив носом до трикутника на грудях. Вдихав мій запах, а я кричала під ним. Насолоджувалась. Палала й не могла загасити те полум’я пристрасті, яке нахлинуло на нас.

Усе сталося так швидко, або, то я впала у вир насолоди...

Отямилися ми не зразу. Важко дихали, а потім і зовсім я задрімала. Прокинулася від легких дотиків до свого розпашілого обличчя. Гліб піднявся на ліктях і зазирав у моє обличчя. Я ж не могла відвести погляд від його вродливого обличчя. Мій… Він тепер мій.

— Моя… — прошепотів, наче, прочитав мої думки. Немов тепер він, може, заглядати мені в душу. У потаємне.

— А ти мій, — всміхнулась та підняла руку. Розгладила його обличчя долонею.

— Звичайну, куди ж тепер без тебе, — лукаво всміхнувся, а я розсміялась. Я занадто щаслива. Не повинно так бути. Я боюсь, що, може, статися щось неладне. — В мене для тебе сюрприз, але я впевнений, що ти будеш хорошою дівчинкою й потерпиш до завтра. Правда? — підморгнув мені, а я втратила реальність. І, як тепер дочекатися того сюрпризу? Я ж тепер спати не зможу.

— Скажи, ти спеціально, так? Хитрий лис! Я ж тепер спати не зможу, — застогнала і приклала долоню до лоба.

— А спати тобі ніхто й не дасть. Я буду цілу ніч тебе катувати, — заричав та вкусив мене за вухо.

Ну, ось. Варто було підпустити до сідла й тепер не злізе. Ну, хто я після цього? Він же тепер на мені живого місця не залишить. Ах… Потрібно щось вигадувати.

— Я так втомилась. Така слабка. Ми ж у лікарні, Глібе. Нас і так чула вся лікарня, а ти хочеш, щоб усе місто? — важко зітхнула та закотила очі.

— Саме цього й хочу, крихітко, — поцілував мене в щоку, а потім у шию.

— Так, стоп. Ні, Глібе. Досить, — почала вже відбиватися від чергового нападу свого нападника, нареченого. Ми розсміялися вголос. Гліб відкинувся на ліжку і притягнув мене до себе. Щоб ненароком не втекла. А я й не збиралась. Та й нікуди.

***