Глава 13. Гліб

Весілля і ще раз, весілля. Не можу більше лишати цю жінку у вільному статусі. Мені потрібно, щоб вона була поруч двадцять чотири на сім. А краще, взагалі, цілодобово. Навіть на роботі. Хоча це вже зайве. 

В першу чергу, я запросим організаторів весіль. Потрібно все зробити швидко та якісно. Любі не варто про це знати. Хочу зробити їй сюрприз. Все, що їй можна дізнатись так це те, що я найняв організаторів. На цьому все. 

— Глібе Вікторович, доброго ранку, —  схиляє голову моя помічниця.

—  Васю, мені потрібно, щоб ти підготувала дещо. Тільки так,  щоб про це не дізналась Люба. Зможеш? 

—  Звісно. Що потрібно робити? —  завжди подобався її ентузіазм. 

—  Організуй весілля. Таке, як подобається дівчатам. Я хочу, щоб воно відбулось саме на Новий рік. Тобто, в тебе є два дні, —  всміхаюсь. 

—  Але ж...

—  Ні, Васю. Ніяких, але ж... або ж... Я все сказав. В тебе є два дні. Хочу, щоб це виглядало, як зимова казка. Запроси усіх знайомих та рідних. А. Забув ще про матір Марка. Ні в якому разі не впускайте її на церемонію. Зрозуміла? —  запитую грізно блимаючи очима. 

—  Так, —  киває. 

—  Не забудь забезпечити достатню охорону. Думаю, що цей, слизняк, Генадій, спробує щось втнути. Не хочу проводи замість весілля, похорони, —  від одної думки мене кидає в піт. 

—  Слухаюсь, —  відповідає. Киває та покидає мій кабінет.

Хочу поговорити зі своїми охоронцями. Спускаюсь на перший поверх і заходжу в кімнату охорони. 

—  Я до вас у справі, —  присідаю на диванчик. 

—  Все, що завгодно, друже, —  промовляє Вал. 

—  Через два дні, у мене весілля з Любою. Хочу, щоб ви супроводжували її, —  важко видихаю. 

—  Зробимо все можливе, —  всміхається Баз. —  Не думав, що наш великий бос зможе так швидко покохати когось. Знаючи твоє відношення до дівчат, я вже дивуюсь, — насмішливо говорить. 

Сам знаю, що таке не можливо. Але ж є. Я закохався по вуха. І те, що це все за короткий термін, мене не лякає. Он, з мамою Марка стільки часу провили разом, а я її зовсім не знав. 

—  Все буває, друже. Може вип'ємо? —  всміхаюсь й дивлюсь на двох вірних напарників по життю. 

—  Так. Оце вже наш бос, —  відгукується Вал. —  Я наберу до Стаса. 

—  Ні, він за кермом, — перебиваю чоловіка. 

—  Гаразд. Я за випивкою. Що сказати Любі, якщо побачу? —  хитро усміхається. Грає бровами. 

—  Скажи, що ми обговорюємо дуже важливі справи, —  відмахуюсь. 

Через пів години ми сиділи в тісній чоловічій компанії та пили міцний напій. Обговорювали стратегії весілля й його захист. Не хочу, щоб усе розсіялось, як уїдливий дим. 

Добряче набравшись я пішов у свою кімнату. Сходи здавались вічністю. Ледь ноги волочив. Дібравшись до своєї цілі, я впав замертво. 

Прокинувся від пустелі в роті. 

—  Води... —  застогнав. Відкрив одне око. 

Ніч. На дворі вже ніч. Провів рукою по іншій стороні ліжка. Нікого. Люба не приходила. Дивно. 

Піднімаюсь на ноги. Йду на вихід з кімнати. Проходжу коридором та заходжу в кімнату Люби. Її тут немає. Ліжко застелене. Серце починає стискатись від болю, а в голові вже цілий феєрверк думок. 

Збігаю по сходам. Прямую до кімнати сина. Хоч би вона була там. 

Молюсь, щоб це було правдою. Заходжу і бачу Любу в обіймах з моїм сином. Обоє сплять. На серці відразу стає лекше.  Погані думки відступають і летять далеко з голови. Підходжу до ліжка. Сідаю поруч та проводжу долонею по ніжній шкірі дівчини. 

Від одного лише дотику в роті стає сухо. Руки починають тремтіти. Неймовірно, як ця дівчина (Снігурка) на мене діє. Одним дотиком може викликати бурю емоцій і ще стільки почуттів. 

Вирішив не спокушати долю. Підвівся та пішов на вихід. Дійшов до кухні й набрав в склянку води. Поки пив обдумував стратегію шпіона. Все ж потрібно два дні ховати в собі емоції. Ще ненароком дізнається все, а мені цього не потрібно. От краще побуду чесним і загадковим, відстороненим шпіоном. 

Думки розсіялись, як і мій погляд, коли до кухні зайшла Люба. Сонна. Виглядала вона досить мило, а ще манила та зачаровувала так, що хотілось вкласти її прямо тут на цьому столі. 

Хитро усміхнувся. Вже хотів вдати з себе лева та напасти на бідолашне звіра. Але вбивчий погляд Снігурки вибив з мене це бажання.

Опа! А це ще, що за цирк Шапіто. 

Підходжу близько. Зіщулюю очі та придивляюсь до не дуже спокійного обличчя дівчини. Краще б не дивився. Другий вбивчий погляд у мій бік, змусив голосно проковтнути слину, і зробити кілька кроків назад.

— Мила, ти чого? — насторожив своє шосте чуття. Хто зна кудою потрібно буде тікати. Мовчить. Свердлить злим поглядом, але мовчить. Хоча ж бачу по обличчя, що дуже рветься видати все на одному подиху. Ну й добре. Краще хай мовчить, бо мої мізки википлять від промивання. — Я тоді до себе піду, — вказую поглядом на двері. Роблю, ну дуже великі кроки і втікаю з поля бою, як той щур. Ну, а що? Я ще пожити хочу. На весіллі своєму відгуляти. Потім хай вбиває. Зараз не можна. Головне менше на очі потрапляти два дні, а там і саме затягнеться. 

Надумав. Мг... Не потрапляти? 

Зітхнув. Зрозумів, що завтра буду вибачатись, ну з дуже великим букетом. Ще й на коліна доведеться встати.

***