Глава 6. Люба

Я пішла у свою кімнату, яку мені радо, чи то більше з похмурістю показав Вал. Приємний дядько, якщо не хмурить свої великі брови. Тоді хочеться бігти не обертаючись. Пх... Гори м'язів. Та він на ведмедя схожий. Бурий такий. О-о-о, нову кличку придумала. 

Заходжу у простору кімнату, яка радше нагадує хороми королеви. Та вона більша за нашу з подругою квартиру. Оце так. Та тут меблів на мільйони. Ще й такий шикоз. Ммм...

Кидаю валізу при вході і завалююсь на ліжко, яке аж ніяк не двоспальне. Та тут можна десятьом спати. Починаю котитись по ньому, сміюсь. Оце пощастило. Як би знала, що отримаю такий приємний бонус до Нового року, то давно б під машину кинулась. Про таке можна було лише мріяти.

Потрібно вставати. Досить валятись. Тимбільше, що я маю швидко зібратись. В запасі всього дві години. Прямую до ванної, яка взагалі вибила з мне душу. Завбільшки за мою кімнату. Біло-червона плитка. Джакузі по серединні. Душова. Біде. Унітаз. Пісуар і умивалка. Сушка і так далі. Ще ті апартаменти. А як пахне. То взагалі бомба. Лаванда з мускусом. Ох... Та в мене парфумів таких немає ароматних, як оцей освіжувач повітря. 

Боюсь навіть торкнутись до джакузі. Зараз би поніжитись там, але немає часу. Нашвидкоруч приймаю душ. Сушу своє неслухняне руде волосся, яке любить крутитись мокрим. Роблю невисоку зачіску. Тоді берусь до косметики. Трішки тіней, стрілки, олівець, туш, брови і наостанок помада, червона. Яскрава. Все як я люблю. 

Оглядаю себе в дзеркало і бачу красиву дівчинку, яка лагідно собі всміхається. 

– Ну, що Снігурко, покажемо їм там? – запитую сама в себе. Підморгую своєму відображенню. 

Йду до спальні. Беру валізу, яку залишила біля дверей. Кладу її на ліжко. Відкриваю. Перебираю одяг, який нагадував ганчір'я. І в чому ж мені піти? Дурепа. Відмовилась від пропозиції, а тепер будеш ганьбитись.

Вивалюю все вмістиме на ліжко. Перебираю. Чорна сукня до колін. Чорний, то як на похорон. Що ще я маю? Ааа... 

Хочу потріпати собі волосся, але згадую про зачіску і зупиняюсь. 

Стоп. А це, що? Біла, приталена сукня з грубими бретелями. Сама вона десь до колін, мені. Здається подруга забулась, коли клала свою річ у мою валізу. Ну, й добре. Мені пощастило. Натягую на себе ганчірку, яка в мить перетворюється на дорогоцінний одяг. Сукня лягла на мені ідеально. Виднівся кожен вигин. Струнка фігура так і била ключем. Кружляю й посміхаюсь. Тепер я дійсно маю гарний вигляд. Я можу йти. 

Беру сумочку в руки. Кладу туди телефон, гроші про всяк випадок. Мало, що в житті знадобиться. Виходжу в коридор, де відразу натикаюсь на Гліба. Він дивитись на мене оцінюючим поглядом. Я помічаю бісики в його очах. 

– Не подобається? – запитую надувши червні губи .

– Ти неймовірно виглядаєш. Я радий, що тебе не зіпсували стилісти. Ти сама доклала зусиль і краще знайшла, що тобі потрібно. Тільки такому прекрасному бутону потрібен дорогоцінний камінь, – Гліб протягує мені коробку, яку я беру й відкриваю. Очі мої повзуть в гору, а голова починає кружляти. 

– Діаманти? – запитую шоковано. 

– Сапфіри, – знизує плечима чоловік. – Повернись, я надягну кулон, – я слухняно роблю те, що він сказав. Відразу відчуваю на своїй шиї важкий тягар. Звісно. На моїй шиї прикраса, яка коштує до мільйона. – Надягни ще й сережки, – наказує і я виконую. Це скоро стане для мене звичкою, виконувати його накази. 

– Вони прекрасні, – всміхаюсь. Проводжу по прекрасні пальцями. 

– Я знав, що тобі сподобається. 

Я сором'язливо проводжу по чоловікові оцінюючий погляд. Чорний в сіру смугу костюм. Біла сорочка та метелик, який не був затягнутий. Роблю крок. Протягую до нього руки. Гліб завмирає й слідкує за моїми діями поглядом. Я акуратно поправляю його метелика. Завмираю, коли відчуваю на собі жадібний погляд. Мої губи вже давно спалили поглядом. 

– Кхм... – відходжу й повертаю голову у бік. Тру шию рукою. 

– Поїхали? – запитує хрипко. 

– Так, – всміхаюсь. Йду на вихід. 

– Стій. Ти так зібралась йти? – ловить мене за руку й повертає до себе.

– Та, ні. Я полюбляю гуляти по снігу голяком, – кривлюсь і вириваю свою руку з цупкого захвату. 

– Візьми моє пальто , – гарчить, мов собака. Накидає на мої плечі свій верхній одяг. 

– Але ж ти замерзнеш, – опускаю погляд на теплу річ, а потім розгублено дивлюсь на чоловіка. 

– Не змерзну. Ходімо, – бере мене за руку й тягне до машини. 

Я мочки прямую за ним. Потім сідаю на пасажирське сидіння, а Гліб сідає поряд. Його рука так і тримає мою. Владний та жорстокий до знемоги. З ним я зникаю. Він задавлює мій характер, мене.

Повертаю голову до вікна. Руку не прибираю. Його тепло гріє. Не звично, занадто.

Ти божеволієш, Любо? Ви тільки день знайомі, а вже багато чого сталось. 

– Виходь, – чую льодяний тон у себе біля вуха. Так занурилась у себе, що й не помітила, як приїхали. Але куди? 

Гліб чекає поки я вийду, а тоді виходить сам. Бере мене за руку й тягне до магазину з верхнім одягом. 

– Чого ми тут? – вже й так маю новий телефон, прикраси. А тепер шубу вирішив мені купити? Геть здурів. І грошей не шкода. 

– Здогадайся, – кривиться. – Дайте нам норкову шубу до колін. Чорного кольору,– говорить уже до продавчині, у якої від замовлення відразу заблищали очі. Звісно. Шубка ця, певно, лям коштує. І як я маю повертати? Навіть думати не хочу. – Міряй, – наказує. Протягає мені дорогоцінну річ, яку я навіть по телику рідко бачила. 

– Ти здурів? Вона ж коштує, мов мої всі зарплати, – відходжу від чоловіка. 

– Рахуй, що це компенсація за те, що я тебе збив, – протягує знову. 

– Тільки на сьогоднішній вечір, – відповідаю, натягаючи на себе шубу. 

Таке приємне відчуття розійшлося тілом. Хотілося, щоб ця казка не кінчалась. Але не тут то було... 

– Пупсику! ...

***