Юкіно прокинулася ще до світанку через тиждень після того випадку .
Небо за вікном було сірим, укутаним легким передранковим туманом.
Вона вдягла легкий плащ і взяла кошик, у який збиралася покласти трави та квіти для настоїв.
Їй подобалося ходити до лісу, коли ще всі спали.
Тиша заспокоювала.
Можна було хоча б ненадовго забути про все, що сталося.
Але цього разу спокій тривав недовго.
Вона нахилилася, щоб зірвати пучок м’яти, коли раптом почула важке дихання і легке порипування кущів.
Підняла голову — і завмерла.
Прямо перед нею, за кілька кроків, стояв величезний білий тигр.
Його шерсть у вранішньому світлі здавалася майже прозорою.
Він дивився на неї жовтими очима — і спочатку вона подумала, що це її останній ранок.
Тигр низько загарчав.
Юкіно схопила кошик і зробила крок назад, але не встигла — звір рушив до неї, важко переставляючи лапи.
Він не нападав.
Просто підійшов і… зупинився.
Вона не одразу зрозуміла, чому.
Лише коли тигр повернув голову й зробив кілька кроків углиб лісу, озираючись, вона здогадалася, що він чогось хоче.
— Ти… показуєш мені? — прошепотіла вона, і сама здивувалася, що говорить із ним, як із людиною.
Тигр знову гаркнув.
Цього разу майже нетерпляче.
Вона пішла за ним.
Кроки були обережні — у грудях стукало серце, у животі стискалося від страху.
Але вона знала, що не зможе просто повернутися назад.
Вони йшли недовго.
У маленькій лісовій западині, серед ламкого папоротнику, лежав чоловік.
Темна форма анбу була вся у крові.
Маска зміщена набік, так що видно було напівпритомне обличчя.
— В ....що… ти більше нікого не знайшов, окрім дитини? — прохрипів він, ледве піднімаючи голову до тигра.
Потім закашлявся.
Юкіно спершу застигла.
Кошик випав із рук, трави розсипалися по землі.
Її долоні затремтіли.
Вона відчувала, як підступає паніка.
Я не зможу… Я ще не готова…
Але вона зробила крок уперед.
Потім ще один.
І сіла біля нього, намагаючись не слухати, як сильно калатає серце.
— Не ворушіться, — сказала вона дуже тихо, і її голос зрадницьки затремтів.
Тремтячими руками вона розстібнула жилет анбу.
Побачила рану — глибоку, рвану.
У грудях у неї похололо.
Але вона поклала долоні на його груди.
Сконцентрувала чакру.
Теплий зелений світ почав огортати поранене місце.
Вона не знала, скільки часу минуло.
Світ перед очима ніби звужувався до однієї точки — цієї рани, цієї кривавої плями.
Її чакри було замало.
Вона знала, що не зможе вилікувати до кінця.
Але кровотечу вона зупинила.
Вдалося трохи затягнути рану, сповільнити зараження.
Цього… поки… достатньо…
Вона відчула, що більше не може тримати чакру.
В очах потемніло.
Коли вона підняла голову, то побачила, як із туману з’являються ще кілька анбу.
Вони кинулися до свого пораненого товариша.
— Хто вона? — почувся здивований голос когось із них.
Юкіно спробувала підвестися, але ноги не слухалися.
Її голова похитнулася.
Вона подумала, що, мабуть, знову виглядає безпомічною дитиною.
Що вона знову недостатньо сильна.
А потім усе потемніло.
Вона втратила свідомість, так і не побачивши, як тигр сів поруч і мовчки поклав велику лапу біля її плеча, ніби вирішив чекати разом з нею.
Коли Юкіно отямилася, вона відразу зрозуміла, що лежить у лікарні.
Пахло ліками і чистою тканиною.
Біля ліжка стояв стілець, а на ньому — складені акуратно її речі.
Вона спробувала підвестися, але тіло відразу відгукнулося слабкістю.
Очі різало яскраве світло.
— О, прокинулася нарешті, — пролунав знайомий строгий голос.
Головний лікар Конохи, високий чоловік з втомленими темними очима, стояв біля вікна, тримаючи в руках папку з записами.
Він повільно підійшов до її ліжка й подивився зверху вниз так, що Юкіно стало соромно, ще до того, як він почав говорити.
— Ти хоч розумієш, що могла загинути? — його голос був спокійний, але від того ще більш суворий. — Ти одна, без нагляду дорослих, витратила майже всю свою чакру. У тебе навіть пульс ледь не зник.
Юкіно опустила очі.
— Я… я знала, але…
— «Знала», — передражнив він її тон, але не зло, а з утомою. — Якщо б ми тебе не знайшли вчасно, ти б більше ніколи не прокинулася.
Вона мовчала.
В його словах не було несправедливості.
Вона справді ризикувала.
Головний лікар закрив папку й видихнув.
— І все ж… — додав він тихіше. — Ти зробила те, що багато хто з досвідчених медиків не зумів би.
Юкіно здивовано підняла голову.
— Той анбу… Він би не дожив до ранку, якби ти його не знайшла. І не спробувала хоча б частково закрити рану. Ти врятувала йому життя, дівчинко. — Він вперше трохи пом’якшив погляд. — За це дякую. Але наступного разу, — він знову посуровішав, — якщо вирішиш знову геройствувати — принаймні поклич когось із дорослих.
Він пішов, а Юкіно лишилася сидіти, притискаючи долоні до грудей.
Чомусь хотілося і плакати, і сміятися.
Кілька днів потому її вже виписали.
Але вона щоранку поверталася в лікарню — у палату, де лежав поранений анбу.
Він досі був без свідомості.
Її не просили приходити.
Але вона не могла інакше.
Вона приносила чисті пов’язки.
Міняла квіти у вазі — тепер там завжди стояли свіжі польові.
Протирала стіл від пилу.
Іноді просто сиділа поруч, тримаючи його холодну руку, сподіваючись, що він знову відкриє очі.
Білий тигр теж приходив.
Він сидів під вікном, і лікарі вже перестали з ним сперечатися.
Юкіно тепер не боялася його — вони ніби розуміли одне одного без слів.
Вона часто виходила надвір і клала руку йому на потужну голову.
Тигр заплющував очі й тихо сопів, ніби дозволяючи цю довіру.
Щоразу, коли вона поверталася додому, їй було трохи легше.
Бо вона знала: тепер вона справді може допомагати.
І що б вона про себе не думала — слабкою вона вже точно не була.Сьогодні всі хвилювалися більше, ніж зазвичай.
Екзамен.
Навіть ті, хто завжди удавав байдужих, сьогодні підсвідомо кусали губи й перебирали пальцями рукави форми.
Юкіно теж нервувала.
Не тому, що боялася провалитися — вона знала, що зможе зробити ці клони.
Але кожного разу, коли вона зосереджувалася, навколо неї починав падати дрібний білий сніг.
Він з’являвся нізвідки, як нагадування про щось холодне, що живе всередині неї.
І хоч він більше не лякав, він дратував.
Наче казав: Ти все ще не така, як усі.
Врешті вона зробила свої два клони.
Сніг зник так само раптово, як і з’явився.
І їй сказали, що вона склала екзамен.
Майже всі склали.
Вона шукала очима Наруто.
І побачила його — на гойдалці біля входу, трохи осторонь від інших.
Його голова була опущена, а руки безвольно звисали.
Довкола стояли кілька дорослих, вони перешіптувалися.
Їхні голоси були злі й хрипкі.
Вона не чула всіх слів, але знову відчула знайоме:
Проклятий демон…
Як таких земля носить…
Їй хотілося закрити вуха.
А ще більше — закрити їхні роти.
Вона підійшла до Наруто і спершу просто стояла поруч.
Не знала, що сказати.
Він не підводив голови.
Наче боявся, що якщо погляне, то вона скаже щось схоже — щось таке ж огидне.
— Наруто… — Юкіно ковтнула клубок у горлі. — Ти точно будеш у порядку?
Її голос був тихий, майже шепіт.
Він повільно підняв очі.
Вони були сумні, але не порожні.
Він кивнув.
Тільки один раз — коротко.
Юкіно не знала, чи він справді повірив у це «будеш у порядку», чи просто не хотів її засмучувати.
Вона хотіла сказати щось іще, але слів не було.
Тож вона просто стояла поруч.
І їй здалося, що навіть цього було досить — просто не йти.
Коли все скінчилося, учні розійшлися.
Хтось радів, хтось хвалився новими пов’язками з символом листя.
А Юкіно не затримувалася.
Вона пішла прямо до лікарні.
У руках тримала свіжі квіти — ніжні фіолетові дзвіночки, які вона зірвала дорогою.
Їй завжди хотілося, щоб у палаті анбу було світліше.
Щоб там не було так самотньо, як на тій гойдалці.
Вона відкрила двері і, перш ніж увійти, подивилася на ці квіти у своїх долонях.
Вони були тендітні.
Але навіть такі маленькі речі могли робити цей світ трохи добрішим.
Юкіно тихо видихнула й зайшла всередину.Коли Юкіно відчинила двері палати, як завжди обережно, щоб не розбудити хворого, то побачила зовсім іншу картину.
Чоловік у чорній формі анбу сидів на краю ліжка, притуливши голову до стіни.
Його маска — білосніжна, з червоними рисками — лежала на тумбочці.
Темне волосся спадало на обличчя, а темні очі спокійно стежили, як вона заходить.
Тайго, величезний білий тигр, що досі завжди лежав осторонь, підвів голову й неголосно замуркотів.
Низько, хрипко — так, що в Юкіно защеміло всередині.
Анбу здивовано глянув на звіра, а тоді — на неї.
— Ви… вже отямились, — Юкіно сказала тихо, майже шепотом.
Вона підійшла до столика, щоб переставити старі зів’ялі квіти й поставити нові.
Руки її все одно трохи тремтіли.
— Так. Отямився, — голос чоловіка був хрипким, ніби він довго мовчав. — Це ти приходила сюди щодня?
Юкіно не озиралась, поки міняла воду у вазі.
— Так. Я… просто… не хотіла, щоб тут було порожньо.
— Хм… — він легко кивнув і відкинувся спиною на стіну. — Тайго теж не відходив. Але я ніколи не бачив, щоб він отак… — він кивнув на тигра, що знову загурчав, спокійно поклавши морду на лапи. — Муркотів.
— Він добрий, — Юкіно вперше обернулася, обережно погладивши Тайго по білосніжному вуху. — Просто… великий.
Тайго, здається, погодився, бо його хвіст ліниво сіпнувся по підлозі.
— Мене звати Рейджи, — чоловік злегка нахилив голову. — А цього ледаря ти вже знаєш.
— Тайго, — м’яко сказала Юкіно, і тигр ледь підняв повіки, дивлячись на неї спокійними янтарними очима.
— Юкіно, так? — уточнив Рейджи.
Вона кивнула, опустивши очі.
— Дякую тобі. — У його голосі не було ані натяку на грубість чи байдужість. Він був спокійним, рівним, по-своєму теплим. — За те, що витратила чакру на когось зовсім чужого. І за ці… — він глянув на вазу з квітами, — дрібниці. Вони… важливіше, ніж здається.
— Це… нічого особливого, — прошепотіла Юкіно, стискаючи пальці.
— Для мене — особливе, — сказав Рейджи спокійно. — Якби ти тоді не зупинила кровотечу, мене б тут уже не було.
Вона знітилась, відвела погляд і зробила вигляд, що ще поправляє щось у вазі.
— Я… завтра теж зайду, якщо можна, — тихо мовила вона перед тим, як рушити до дверей.
— Можна. — Він не всміхнувся, але голос його став м’якшим. — І дякую тобі ще раз, Юкіно.
Тайго провів її поглядом, а коли двері зачинилися, важко перекотився ближче до свого господаря й поклав голову йому на коліна.
Рейджи поклав долоню на його широку теплу шию й уперше за довгі дні відчув, що серце б’ється спокійніше.
Відредаговано: 08.09.2025