Епілог

 Не віриться, що минуло вже понад місяць з миті нашого з Деном повернення до “нормального життя”, та нормальним воно чомусь так і не стало. Принаймні в моєму розумінні. Я досі мимоволі шукаю поглядом високу світловолосу постать в натовпі, не в змозі забути про Лютого й очікуючи, що він зрештою з'явиться на моєму порозі. Внутрішній голос вкрадливо нашіптує, що це майже так само нереально, як змусити сніг палати, та серце навіть чути про це не бажає. У нього на все власне бачення.

 З Деном, ймовірно все з точністю навпаки, судячи з кількості його дзвінків. Він практично, розриває мій телефон розповідями про вечірки, побачення, які влаштовує для чергової пасії й про новий мотоцикл, щасливим власником якого став майже одразу після повернення. Здається після того, що з нами трапилось він вирішив брати від життя все й відразу й не очікуючи весни придбав одну із найбільших своїх бажанок. 

 Я ж сиджу в гуртожитку, притискаючи до себе білосніжне звірятко, яке виявилося напрочуд спокійним, щоб його присутності в моєму житті й в моїй кімнаті не помітили інші мешканці. Сусідка, з якою жила практично з першого курсу навчання, одразу по закінченню свят, переїхала зі своїм хлопцем в орендовану квартиру, чим спростила для мене завдання. Не довелось пояснювати звідкіля воно взялось і чому дика тварина спить зі мною в одному ліжку. На щастя до мене поки нікого не підселили. Та водночас я відчула що таке самотність по-справжньому.

  Лютий не з'являвся ані щоб забрати звірятко, ані з будь-якої іншої причини. І коли настає час його владарювання, стає ще гірше, адже тепер буквально все нагадує про нього. Крижана квітка на столі щодня вказує на те, що я — дівчина, яка закохалася в саму Зиму. І це кохання не матиме ніякого майбутнього. Занадто самовпевнено з моєї сторони очікувати продовження нашої історії. Можливо елементарну ввічливість Лютого й бажання допомогти я помилково трактувала, як почуття, які могли виникнути до мене. І від цього усвідомлення легше не стає.

 Я ніколи не любила цю сувору пору року.

 Для когось це час глінтвейну, затишних светрів та казкових вогників, але для мене вона завжди асоціювалася з пронизливим вітром, який витягує з тебе залишки тепла, та сірими сутінками, що настають занадто рано. Холод здавався мені чимось ворожим, тим, що змушує людей ховатися в кокони, зачиняти серця і просто чекати, коли цей нестерпний період нарешті завершиться.

Якби мені хтось сказав, що сама шукатиму порятунку, так би мовити, в епіцентрі цієї примхливої пори року, я б лише розсміялася у відповідь. Та у долі чудове почуття гумору.

 У моєму житті все було просто: навчання, плани на майбутнє, звичний маршрут від гуртожитку до університету. Тут не було місця для магічних перснів, розмов із місяцями чи чоловіків, чий погляд здатен заморозити кров у жилах, а дотик — зігріти краще за сонце.

 Я навіть уявити не могла, що за тонкою ширмою моєї буденності існує інша реальність. Сувора, велична і безмежно прекрасна у своєму крижаному спокої. Тоді я ще не знала, що кохання може ховатися під маскою найхолоднішого місяця року, та тепер знаю. 

 З настанням лютого, місто потерпає від рясних снігопадів й аномально сильних морозів, але в моїй кімнаті панує інша атмосфера. Крижана квітка на столі не тане, а маленьке сніжне звірятко, яке я назвала Льодиком, уже впевнено хазяйнує на моєму ліжку, залишаючи після себе ледь помітний іній на ковдрі.

 Сьогоднішній ранок не відрізняється від попередніх, якщо не брати до уваги хаосу, який панує за дверима кімнати. День, який раніше вважала комерційною вигадкою, тепер тиснув на мене очікуванням дива, що здавалося неможливим.

 Я ще очі не встигаю розплющити, а дівчата вже перед парами чепуряться, адже у день святого Валентина повинні бути неперевершеними. Телефонний дзвінок начисто проганяє сон і я вже знаю, напевно, чий уїдливий голос почую по той бік. Хоча навіщо я брешу сама собі? Мені подобається наше невимушене спілкування. Друг в його обличчі значно кращий, ніж суперник.

— І тобі доброго ранку, Дене, — говорю першою, діючи на випередження.

— Доброго ранку, люба. І де ж моя валентинка? Нас з тобою ж офіційно визнали закоханими, а ти так негарно зі мною, — театрально вдає ображеного.

— Як на хлопця ти надто нетерплячий. Міг би й до обіду зачекати. 

— Пробач, якщо розбудив, не хочеш сьогодні повечеряти зі мною? — одразу  переходить до основної цілі свого дзвінка, чим неабияк дивує.

— Ти мене на побачення кличеш? — говорю це жартома, адже й сама не сподівалась, що запропонує кудись піти разом в такий символічний день. 

— Дружня зустріч. Трохи розвіємось, я продемонструю тобі свій новенький байк. Покатати поки не вийде, бо лютий щось дуже наполегливо почав виконувати свою роботу, лютує по-справжньому. Ймовірно хоче закидати наше містечко снігом по самі вікна.

 При згадці про Лютого серце боляче стискається, та я намагаюсь залишатись незворушною. Не хочеться зараз говорити на цю тему з Деном. Зрештою, що я йому скажу?

— Зізнавайся, що ти задумав? Ніколи не повірю, що тобі сьогодні нема з ким піти на побачення? Та я впевнена, що без валентинки точно не залишишся.

— Просто ми не бачились відколи повернулись, хіба так важко повірити, що я міг скучити?

— Таки важко. Ти не припиняєш мене дивувати.

— Ну то що? Зробиш мені послугу?