Розділ 18

 Підготовка до нашого з Деном повернення виявляється навіть швидшою, ніж очікувала. Складається враження, наче Лютий більше не бажає, щоб ми тут залишались довше, ніж необхідно. Вся його гостинність й привітність зникає разом із Валентином. І тепер, як ніколи раніше відчуваю себе обманутою жертвою гри, якою просто маніпулювали. Відчуття — не з найприємніших. Всередині справжня порожнеча, яка розростається настільки, що починає тиснути на серце, викликаючи сльози. Я не хочу плакати! Не тут і не зараз! Хіба не я мріяла повернутись додому? Що взагалі зі мною не так? Чому так важко? Стою на ґанку, кутаючись у теплу шубу, і дивлюся на засніжений сад, де ще годину тому ми сміялися, качаючись у снігу. Тепер усе здається сном. 

— Юлю, ти готова? — Ден непомітно підходить ззаду. Він світиться від щастя, передчуваючи повернення до цивілізації, довгоногих красунь й звичного життя гульвіси й ловеласа.

— Так, — тихо відповідаю, хоча ноги наче приростають до порогу. Навіть попри холод, мені тут сподобалось і не хочеться покидати цю домівку із якоюсь недомовленістю, яка раптово виникла між мною і Лютим. Та що сказати просто не знаю. Я заплуталась у власних відчуттях. Поява Валентина і його слова вразили мене найбільше й спровокували більше запитань, ніж вже отриманих відповідей. Невже Ден вважає, що йому вдалось обіграти самого Купідона? Хоча це в його стилі. Віри в себе у нього не позичати. Хотіла б і я так. 

— Лютий й інші очікують на нас у вітальні. Перстень повністю відновився, тому невдовзі ми будемо вдома, — повідомляє в піднесеному настрої. — З тобою все добре? Ти якась зовсім не говірка. Щось на тебе не схоже.

— Все добре, просто втомилась, — вичавлюю із себе подобу посмішки й прямую за ним.

— Не хочеш востаннє позмагатись у словесному батлі? Не впевнений, що раніше зустрічав настільки гідного й вправного суперника?

— Вважатиму це за комплімент, — переводжу свій розчулений погляд на нього. Не думала, що буде так важко прощатись навіть і з цим хлопцем. Впевнена, що мої відчуття не мають нічого спільного з закоханістю, та від дружніх стосунків я б не відмовилась. З ним ніколи не буває сумно.

— Можна надокучливому таргану інколи з тобою зідзвонюватися? — цікавиться, протягуючи мені папірець і ручку, щоб я записала йому свій номер телефону.

— Так, звісно, буде приємно зустрітись вже за інших обставин. Ти — телепень, але виявляється навіть телепень може стати непоганим другом.

— Дякую, вважатиму це за комплімент, — огортає мої плечі своєю рукою, стискаючи ледь не до болю. — Знаєш, я ніколи не мав молодшої сестри й мені чомусь здається, що саме такою, як ти вона б і була. Така ж мала, нахабна й зовсім трішечки мила.

— Саме таким як ти, я б уявляла свого старшого брата: скалка в дупі, надокучливий тарган, який постійно порушує твій особистий простір й зовсім трішки харизматичний телепень, з яким ніколи не буває сумно і який готовий прийти на допомогу у потрібний момент.

 Коли ми виходимо до вітальні, Лютий стоїть біля вікна, вдивляючись у далечінь. Його постать здається вилитою з криги й сутінків. Моє серце починає битись частіше, та він навіть глянути в мою сторону не хоче. Тепер його погляд прикутий до перстня на його руці, який пульсує рівним, холодним світлом, майже таким, як його байдужість до мене. Жодної посмішки, жодного натяку на те тепло, що ще нещодавно випромінював його погляд.

 Він робить крок назустріч, і повітря у вітальні вмить стає таким розрідженим і морозним, що навіть дихати боляче. Судячи із бадьорості  Дена, він зовсім не відчуває і не помічає напруги, яка огортає усю вітальню. Грудень й Січень стоять неподалік і чомусь мені здається, що навіть для них така різка зміна поведінки Лютого залишається загадкою. 

 Він мовчки підіймає руку з перстнем і приміщення поступово починає розчинятися, не залишаючи жодного шансу востаннє подивитись йому у вічі. Стіни вітальні вкриваються морозними тріщинами, перетворюючись на сріблястий туман. Світло персня вибухає, засліплюючи все навколо. Це не просто портал — це вихор сніжинок, кожна з яких несе в собі частинку пам'яті про цей дім, частинку пам'яті про нього.

 Відчуваю, як зникає тверда поверхня під ногами. На мить опиняюсь повністю засліпленою цією білизною, відчуваючи лише холодний подих Лютого біля вуха. Знаю, що хоче щось сказати, та чомусь мовчить.

 Ден щось захоплено вигукує, поглинутий магічним потоком. Реальність невпинно згортається навколо мене. Останнє, що чую перед тим, як розплющую очі у кімнаті гуртожитку — не слова Лютого на прощання, а тихе скавчання білосніжного клубочка, який, здається, таки примудрився сховатись від свого господаря й перенісся разом зі мною.

 Тиша магічного маєтку розривається гуркотом далеких автівок, який доноситься з-за вікна і гудінням старого холодильника. Вхідний дзвінок на моєму смартфоні остаточно виводить мене зі стану заціпеніння.

— Ми зробили це! — репетує у динаміку голос Дена. — Ми вдома! Нарешті нормальний душ, інтернет і жодних згадок про магічний перстень, чи подорож до пекла!

А я просто стою посеред кімнати, відчуваючи, як під шубою серце б'ється об ребра, наче спійманий птах. Я повернулася додому, як і мріяла. Але чому тоді ця порожнеча всередині стала такою безмежною, ніби вона залишила в тому засніженому саду частину власної душі? Я вдома. Але частина мого серця, здається, залишилася там, де птахи не бояться людей, а зима має ім'я чоловіка з найсумнішими у світі очима. І я знаю, що кожного разу, коли на календарі з’являтиметься лютий, я буду відчувати на зап’ясті легкий дотик невагомих лапок і чути оксамитовий голос у тиші зимового саду.