Розділ 17

 Навіть не думала, що вдасться до неї доторкнутись. Ймовірно, ця пташка настільки довіряє Лютому, що не бачить небезпеки у тих, хто знаходяться поряд. Знає, що він не дозволить їй нашкодити. І це так підкуповує. З його руки вона перескакує на моє зап'ястя і я з дитячим щирим захватом спрямовую свій погляд на чоловіка, а після до мене злітаються ще декілька галасливих жовто-синіх крихіток.

— Вони знають, що з порожніми руками я сюди не приходжу, — додає Лютий, витягуючи із кишені свого розкішного, чорного зі срібною вишивкою  піджака, чи то камзолу жменю зерняток і насипає їх мені на долоню.

 Відчуття легких, майже невагомих лапок на шкірі змушує затамувати подих. Синички з апетитом дзьобають зерно, зовсім не боячись моєї близькості, і ця ідилія на мить стирає реальність. Але питання, яке давно крутилося на язиці, нарешті виривається назовні.

— Чому «Лютий»? — тихо запитую, не зводячи очей з пташок, хоча відчуваю його зосереджений на мені погляд. — Це прізвище, ім'я, чи... характер?

 Він ледь помітно посміхається — кутиками губ, що майже не порушує його суворого вигляду. Срібна вишивка на камзолі переливається зі сріблом на деревах.

— Це і прізвище, і ім'я, і характер, — повільно простягає руку й обережно забирає одну з пташок назад до себе. — “Лютий” — це не про злість, — голос його звучить низько й оксамитово. — Це про холодну вірність своїм принципам.

Попри грізне ім'я, він тримає синичку так ніжно, ніби вона зроблена з найтоншої порцеляни.

— Кажуть, що лютий — найкоротший місяць, але він найскладніший. І це — правда. 

 Він робить паузу, і в цій зимовій тиші чути лише ледь вловиме шарудіння крил. Пташка на його долоні схиляє голову набік, наче теж уважно його слухає.

— Багато хто бачить у лютому лише холоднечу та завірюхи, —  продовжує, не зводячи з мене очей. — Але саме в цей час під товщею льоду починає прокидатися життя.

 Водночас це місяць випробувань. Якщо ти пережив лютий, прихід весни для тебе буде благословенням і ти заслуговуєш на те, щоб стати свідком пробудження природи після тривалого сну. Мій місяць — це період цілковитого оновлення, навіть люди, певною мірою відчувають це на собі. Я не можу сказати, що поганий, чи навпаки — добрий. Я такий, який є. 

 Вороги бояться моєї люті, та для інших мій дім стає своєрідним прихистком.

— Впевнена, що для цих маленьких метушливих створінь грізна назва місяця — не більше, ніж ім'я чоловіка із добрим серцем, — зауважую, дивлячись, як останнє зернятко зникає з моєї долоні.

— Принаймні, ці маленькі створіння так вважають, — Лютий розтискає пальці, дозволяючи синичці злетіти, і вона, описавши дугу, знову сідає мені на плече. — Вони відчувають фальш краще за людей. Їм байдуже до мого піджака чи репутації. Їм потрібне лише тепло і жменя зерна.

 Пташки раптово здіймаються вгору, наповнюючи повітря шумом крил, залишаючи нас у тиші засніженого саду, де ім'я «Лютий» більше не здається таким холодним.

— Не думай, що я завжди такий серйозний, — раптом додає і в його очах спалахує бешкетний вогник, якого я раніше не помічала.

 Не встигаю здивуватися такій різкій зміні настрою, як він нахиляється, черпає жменю пухкого снігу і, зліпивши швидку сніжку, легким рухом підкидає її в повітря. Один із песців, маленький білий клубочок з гострими вушками, спритно підстрибує, намагаючись спіймати здобич зубами, але сніжка розсипається, укриваючи його білосніжною невагомою пеленою.

 Це стає сигналом для загального хаосу.

Вовченята з радісним гарчанням кидаються на нас, плутаючись під ногами. Луна — поважна вовчиця, лише мудро спостерігає за нами зі сторони, час від часу підштовхуючи носом надто заповзятих малюків. Піддаюсь цій грайливій атмосфері й теж запускаю сніжку в бік Лютого, влучаючи прямо в срібну вишивку на його плечі.

— Ось як? — здивовано підіймає брову, і наступної миті я вже тікаю від нього по глибоких заметах, заливаючись сміхом.

 Ми качаємось в снігу разом із песцями, які намагаються вилизати нам обличчя, і вовченятами, що з азартом тягнуть нас за краї одягу. Лютий допомагає мені підвестись, але щоразу хтось із малих бешкетників знову збивав нас із ніг. 

 У ці хвилини він зовсім не схожий на грізного господаря зими — він просто людина, яка вміє радіти життю. Сніг забивається за комір, щоки палають від морозу й сміху, а серце калатає так сильно, наче намагається вирватися з грудей. Та навіть всупереч усьому цьому дивне тепло зігріває зсередини, даруючи відчуття затишку й комфорту.

 Нарешті, зовсім знесилені, але неймовірно щасливі, ми повертаємось до будинку. На порозі тераси зупиняємось, намагаючись обтрусити хоча б частину снігу, який прилип до одягу. Білосніжний каптур моєї шуби перетворюється на снігову шапку, а розкішний камзол Лютого тепер прикрашають не лише срібні нитки, а й справжні крижані візерунки.

— Маємо вигляд не дуже репрезентативний для обіду, — зауважує він, важко дихаючи й намагаючись пригладити розпатлане волосся.

— Зате ми перемогли у сніговій битві, — констатую, витираючи мокре обличчя.

 Коли відчиняємо важкі двері й входимо до обідньої зали, нас обдає хвилею тепла від величезного каміна. За довгим дубовим столом уже сидять його брати, Ден і ще якийсь світловолосий незнайомець, якого аж ніяк не очікувала тут побачити. Молодий чоловік доволі приємної зовнішності із хвилястим волоссям до плечей мило нам усміхається. Мені стає ніяково. До Грудня й Січня я вже звикла і для них мій зовнішній вигляд — звичний, зважаючи на обставини, чого не скажеш про нього.