Розділ 16

 Останнє, що помічаю — як Ден намагається спіймати маленький блакитний камінець, який Лютий жбурляє у нашу сторону. В нього вийшло, він добув його, та для мене вже надто пізно. Відлунням звучить крик Дена в моїй голові, а після лечу у темряву з надією, що хоч їм вдасться звідси вибратись живими. Не відчуваю абсолютно нічого ані страху, ані жодної іншої емоції, абсолютно нічого. Допоки тіло не починає горіти. Різкий біль пронизує кожен міліметр шкіри, пробирається під неї й захоплює кожну клітинку. Не розумію що відбувається й подумки благаю, щоб все це зрештою закінчилось.

 Повільно розплющую очі від відчуття дотику чогось мокрого і теплого до моєї долоні. Спочатку все перед очима чорне і безформне, після чорні плями перетворюються у нечіткі образи й предмети, а коли зір нарешті фокусується, помічаю наймиліше, що я коли-небудь бачила. Біленька пухнаста тваринка, схожа на крихітне білосніжне цуценя лежить зі мною на ліжку, облизуючи мою руку. Не одразу усвідомлюю, що відчуваю це своєю отруєною кистю. З щирою радістю зауважую, що крига майже зникла, залишився тільки легкий блакитний відтінок шкіри. Роблю спробу поворушити пальцями і мені вдається. Випадково зачіпаю пальцями прохолодний мокрий носик, яким мене не припиняють енергійно винюхувати. На обличчі з'являється посмішка, а вже за секунду від неї не залишається й сліду. Починаю пригадувати що сталося. 

 Місце у якому прокинулась для мене незнайоме, тому навряд ми повернулись додому. Принаймні не я. Страх і паніка поступово заповзають під шкіру. Я не знаю що думати. Можливо така смерть насправді? Що сталося із Лютим і Деном? Чи зустрінемось ми ще колись? Біля ліжка помічаю ще три крихітні білосніжні клубочки. Це все, наче спеціально, щоб відвернути мою увагу від головного, від усвідомлення того, що могла померти. Хоча варто зізнатись, що ці малючки настільки милі, що важко втриматись, щоб до них не доторкнутись. Вони й справді чудово виконують функцію відвертання уваги.

 Одні думки змінюються іншими, останні миті життя — усвідомленням того, що можу більше ніколи не побачити рідних. Усмішка від споглядання на маленькі антистреси — сльозами страху. А мені таки по-справжньому страшно. Страх змінюється відчуттям тривоги, коли чую звук чиїхось кроків за дверима. Кого я зараз тут побачу? 

  За декілька нестерпно довгих секунд двері у цій кімнаті відчиняються і входить Лютий із чашкою чогось гарячого в руках. Сльози в лічені секунди збираються в кутиках моїх очей. Я настільки щаслива його зараз тут бачити, що мені навіть не цікаво де прокинулась. Він не зводить з мене свого погляду навіть коли ставить чашку біля мого ліжка. 

— Вже все добре, ти в безпеці, тут тобі нічого не загрожує, окрім галасливої зграї вовкодавів — посміхається, побачивши як моє ліжко обступили тваринки. Підходить ближче і присідає на край. Я без жодних слів ховаюся у його обіймах, даючи волю сльозам. Мої ридання не просто прояв страху — це своєрідний вихід того крижаного заціпенілого жаху, що ледь не випив мою душу там, у темряві.

 Мені байдуже, що він навіть не людина, принаймні не така звичайна, як я, чи Ден. Я просто безмежно щаслива знову його бачити. Бачити хоч когось знайомого. Це ж означає, що я не померла? 

— Невдовзі я поверну тебе додому, — наче на підтвердження мого німого запитання, додає він, і в його голосі чується дивна суміш полегшення та прихованої гіркоти. Знаю, що у всьому звинувачує себе, та я так не думаю. Не завжди можна передбачити наслідки певних дій. Все це починалось із банального бажання довести, що тобі все до снаги, а закінчилось, як закінчилось. Звісно повністю виключати його провину буде нечесно відносно Дена, та я на жодного не тримаю зла. Мені досить того, що жива і знову побачу рідних. Така вже я людина.

  — А Ден? — відсторонююсь лише на сантиметр, щоб зазирнути в його очі. — Де він? Той камінь... він встиг?

 Лютий обережно прибирає пасмо волосся з мого обличчя. Його напрочуд теплі пальці, контрастують з моєю шкірою, яка все ще зберігає примарний відтінок інею. Раніше вважала, що тільки біль може бути фантомним, та як виявилось, страх від нього не відстає.

— Ден в нормі. Він впорався навіть не зважаючи, що на його очах ти ледь не перетворилась на крижану скульптуру. Коли він приклав камінець до перстня, тріщина почала затягуватись і мені цього вистачило, щоб забрати нас звідти. Щоправда, поки що тільки до мого дому. Невдовзі камінь відновиться повністю і ви повернетесь додому, як я й обіцяв. 

 Один із білосніжних клубочків, усвідомивши, що уся моя увага тепер прикута до Лютого, видає тонке «тяв» і береться завзято гризти край моєї ковдри. Протягую руку, щоб його погладити й погляд знову чіпляється за ледь помітну блакить, яка повільно, але впевнено відступає, залишаючи по собі лише легке поколювання, ніби тисячі невидимих голок одночасно торкаються нервів. Біль, що раніше спалював клітини, перетворюється на приємну млість.

— То ми в тебе вдома? 

— В цьому місці проходять мої дні, коли миють зимові місяці. До вас я ще ніколи нікого сюди не приводив.

— Ти живеш сам?

— Так. Мені завжди вистачало компанії тварин і птахів, а ще доволі частих візитів настирливих братів. Сьогоднішній вечір — не виняток. Вони вже тут і планують влаштувати в моєму будинку прощальну вечерю перед вашим з Деном поверненням. Вони увесь цей час шукали нас, тому я не посмів їм відмовити.

— Звучить весело і навіть затишно, коли ми не намагаємось повбивати один одного.