Розділ 15

 Разом із сутінками приходить і холод, справжній, лютий мороз, який, здається просочується крізь саме каміння. Навіть язики полум'я нашого багаття починають невблаганно тремтіти, відкидаючи химерні тіні на стінах.

 Раптом Лютий різко напружується. Його пальці на моєму плечі стискаються ще міцніше. Відчуваю, що напружений, наче натягнута струна. Моє крижане зап'ястя виблискує в світлі танцюючого полум'я. Вільною рукою він витягує із кишені перстень.

— Візьми і ні на секунду не розлучайся з ним, щоб не сталось. Міцно стискай його у своїй долоні. Це подарує мені трохи часу, якщо доведеться розімкнути наші руки. Магії вистачить, щоб не дозволити поширитись отруті. Камінь пошкоджений, та перстень не втратив своїх функцій повністю. На дещо він все ж спроможний, — протягує його мені.

— Вони вже тут… — радше констатую, ніж запитую.

— Я тебе їм не віддам, обіцяю! Ти не належиш цьому світові і навіть отрута нічого не змінить, — дивиться мені в очі і я йому чомусь вірю.. — Дене, вогонь! Підкинь трохи свіжих дров, — велить хлопцеві, не відводячи погляду.

— Повітря наче замерзло, гілки не хочуть займатися! — із жахом повідомляє, коли докидає хмизу у вогнище, та вони навіть не димлять.  

 Ми з Лютим підходимо до мокрих дров і цього разу йому не потрібно багато часу, щоб їх підсушити і навіть змусити палати прямо в руці. Ймовірно відпочинок таки пішов йому на користь.

 Раптом десь далеко, за пеленою снігопаду, лунає звук, від якого холоне в грудях. Це не виття вовка чи шум вітру. Це — низький гул схожий на тріск криги на глибокому озері, або хрускіт снігу під ногами від якого закладає вуха. Повітря в печері вмить стає таким важким, що кожен вдих дається з болем, наче ковтаю товчене скло. Не знаю чи інші відчувають те саме, чи це все дія отрути на прихід невідомих для нас істот. Впевнена, що нічого людського у них не буде.

— Юлю, пам'ятай що я тобі говорив…. Перстень… —  різко стає попереду, затуляючи мене від небезпеки.

 Він не розмикає наших пальців, але тепер його рука відчувається не просто теплою, а розпеченою. Відчуваю, як перстень у моїй лівій долоні пульсує у відповідь на наближення небезпеки. Тріщина на блакитному камені слабко світиться тривожним багряним світлом. 

 Біля входу до печери темрява раптом стає матеріальною. Вона не просто заповнює простір, а просочується всередину згустками густого туману, що нагадує чорне чорнило у воді. Затамовую подих. У прорізі печери, на фоні вечірнього неба, з’являються силуети. Спочатку один, потім ще три. Вони не йдуть, а плавно ковзають по снігу, наче є його продовженням. Їхні обличчя — якщо це можна так назвати — гладкі маски з білої криги, на яких замість очей світяться тьмяні блакитні вогники, схожі на камінь перстня. Замість носа й рота у них лише довгі вертикальні щілини, з яких виривається холодний пар.

 — Місцеві? — ледь чутно цікавлюсь, відчуваючи, як серце калатає десь у самому горлі, а м'язи тіла напружуються під накидкою від жаху, який відчуваю в цю мить.

— Хранителі Холоду, або, як їх ще називають: Снігові тіні — відповідає Лютий. — Вони не знають жалю. Прийшли за Сльозою, точніше за тією, ким вона заволоділа. Для них ти тепер — частина їхнього світу, яку вони хочуть забрати до себе, найцінніший трофей.

 Одна з істот зупиняється біля самого входу, здійнявши руку — довгу, з кігтями, що нагадує бурульки, які звисають з дахів, направивши її на мене. Моє тіло починає неконтрольовано тремтіти. Це створіння робить крок вперед. Камінь під його ногами вмить вкривається інеєм. Ден, який стоїть біля багаття, не роздумуючи хапає голими руками палаючу гілку прямо з вогнища, розмахуючи нею перед ворогом з надією, що це його зупинить.

— Назад! Не підходьте! — кричить в наказовому тоні, але голос його помітно тремтить.

Тінь зупиняється, схиливши голову набік. Вона не боїться вогню так, як казав Лютий, а зневажає його. Полум’я багаття починає притискатися до землі, зменшуючись у розмірах, наче щось невидиме чавить його зверху.

— Дене, не відходь від вогню! — командує Лютий. — Юлю, зараз буде гаряче. Тримайся за мене так, ніби від цього залежить твоє життя. Бо так воно і є. Він підіймає наші зімкнуті руки вгору. 

 Очікую побачити вже звичне марево, але замість нього з його долоні виривається стовп чистого білого полум’я. Це не звичайний вогонь. Він не димить і не обпікає наші руки. 

 Тіні задкують, видаючи той самий металевий скрегіт. Тепло від Лютого стає настільки нестерпним, що відчуваю, як піт котиться спиною, проте моя права рука — та, що отруєна — нарешті відчуває болісне поколювання. Лід всередині вен чинить опір, борючись із його магією.

— Вони не підуть просто так, — шепоче Лютий, важко дихаючи. На його чолі знову виступають краплі поту, а з носа повільно стікає тонка цівка крові. Ймовірно витрати сил просто колосальні. — Юлю, Дене... Слухайте уважно. Коли я дам знак, ви обоє кинетеся вглиб печери, за той великий уламок скелі.

— А як же ти? — вигукує Ден, міцніше стискаючи імпровізоване знаряддя захисту.

— Я затримаю їх. І добуду те, що необхідно для відновлення магії перстня. Але мені знадобиться ваша допомога. Юлю, твоя ліва рука зараз вільна. Коли я відпущу, у тебе буде лише кілька хвилин, поки отрута не дійде до плеча, — мало не ридаю від страху його підвести.

 Лютий на мить повертає голову до мене. У його очах, які палають від напруження, помічаю щось більше, ніж просто бажання захистити.