Розділ 14

 Мертва тиша й темрява у дальніх закутках печери, де ми намагаємось сховатись, здаються мені водночас і порятунком, і пасткою. Занадто яскраве сонячне світло зовні, змушувало мою крижану руку виблискувати, не дозволяючи забути про те, що я поступово перетворююся на кришталеву статуетку. Тут про це можна не хвилюватись. Та чи не стане ця печера нашою могилою, чи вдасться  звідси вибратись? Чи не прийдуть сюди ті, кого так остерігається Лютий?

— Присядь, — ледь не пошепки промовляє, підводячи мене до кам'яного виступу, на якому напередодні сиділа. Він не відпускає мою руку ні на секунду. Його пальці стискають шкіру міцно, але обережно, і я помічаю, як навколо місця контакту в повітрі тремтить ледь помітне марево — ознака того, наскільки високу температуру він підтримує, щоб стримати холод, яким отруїла моє тіло клята крижана квітка.

 Лютий змушений триматись поруч, тому присідає біля мене. Знаю, що не зобов'язаний цього робити і міг би просто дати мені замерзнути, та ймовірно його мучить відчуття провини. Розумію все це, та все одно якось приємно, коли про тебе піклуються, жертвуючи власним комфортом. З ним страх не такий сильний. Чомусь навіть його занепокоєння стосовно місцевих, не наводить на мене жаху і я більш ніж впевнена, що зможе нас захистити. Можливо причина в тому, що він —  єдиний хто володіє силами, яких простим смертним ніколи не осягнути. Ще зовсім нещодавно вважала, що все це фокуси, та тепер розумію якою дурепою була, не бажала бачити очевидне. Списувала все на галюцинації.

— Дене, тобі доведеться розпалити багаття, — не озираючись звертається до хлопця, який займає інший кам'яний виступ неподалік. — Максимально близько до нас, але так, щоб іскри не летіли на Юлю. І поки її рука не повернеться до нормального стану, не смій її торкатись, тримайся на відстані. Це задля твоєї ж безпеки. Допомогти одразу двом у мене не буде можливості, навіть якщо дуже цього бажатиму. Намагайся про це пам'ятати навіть у стресових ситуаціях, які на нас можуть очікувати попереду.

— Гаразд, матиму на увазі, але як розпалити вогнище коли у нас ані запальнички, ані сірників? Та й чи не приверне це увагу непроханих гостей? Може краще просто тихо зачекати до світанку?

— З багаттям я допоможу, тільки потрібно принести дрова. Дерева тут є, тому проблем із цим не буде. А стосовно того чи варто це робити, щоб не привертати зайвої уваги? Варто, адже ми її вже привернули і питання часу коли за нами прийдуть. Вони бояться полум'я, тому це єдина можливість якось дочекатись світанку.

— Цілком логічно, що жителів цього світу відлякує тепло. Воно несумісне із холодом, — киває із такою серйозністю, якої я від нього ніколи не бачила. Мовчки виходить із печери в пошуках хмизу, та голос Лютого його зупиняє:

— Окрім деревини більше нічого не торкайся, навіть якщо це буде здаватись цілком безпечним. Зараз наші життя взаємопов'язані і якщо щось трапиться хоча б з одним із нас, загинуть всі. 

— Ти не гірший мотиватор, ніж Юля. Між вами таки є щось спільне. Обіцяю бути обережним.

— Далеко не відходи, досить буде того, що знайдеш тут неподалік.

— Добре, татусю, далеко не відходитиму.

 Не важко зрозуміти настільки сильно відчуття провини тисне й на нього, хоч він й намагається цього не показувати. Не менше, ніж на Лютого і його можна зрозуміти. 

— Лютий… — шепочу, дивлячись, як морозні візерунки на моїй кисті застигли в химерному танці. — Ти сказав, що це отрута. Але ж лід не може бути отрутою, це просто замерзла вода, так? — з надією дивлюсь на нього, хоч й розумію, що в цьому намагаюсь переконати саме себе. Якби це була звичайна вода, від його дотику вона б розтанула.

Його очі, зазвичай холодні й проникливі, зараз світяться тривогою.

— Це не вода, Юлю. Сльоза Півночі — це концентрована магія стихії. Вона не просто заморожує тканини, а змінює твою кров. Якщо відпущу руку хоча б на хвилину, твоє серце зупиниться, перетворившись на шматок блакитної криги. Якщо процес завершиться, ти назавжди залишишся тут й належатимеш цьому місцю, станеш його крижаною частинкою.

Здригаюсь від жаху. Відчуття власної крихкості стає майже фізичним.

— А перстень? Ти казав, що він пошкоджений. Як ми його полагодимо, якщо ти прикутий до мене?

Лютий витягує його із кишені й роздивляється тріщину на блакитному камені. Його обличчя застигає в напружених роздумах.

— Дену доведеться стати моїми руками, — з нотками сумнівів цідить він. — Я буду казати, що робити, а він має бути ювелірно точним. Один хибний рух — і залишки магії в перстні згаснуть назавжди.

— Я зроблю це! — вигукує хлопець, підходячи ближче з оберемком дров. — Клянусь, я буду робити все, що скажеш. Тільки врятуй її.

 Лютий важко зітхає і притягує мене ще ближче до себе. Тепер я буквально відчуваю ритм його серця спиною. Це було б романтично, якби не обставини, де ціною близькості є моя рука, що світиться мертвотним сяйвом.

— Гаразд, але спершу вогонь. А потім ми спробуємо поєднати залишки кристала.  Не забуваймо, що сонце от-от сяде. З темрявою прийдуть ті, хто відчуває магію Сльози. Для них ця квітка — маяк.

— Що ти маєш на увазі? Я не брала квітку з собою, вона залишилась там.

— Але її отрута вже в тобі. І наразі це — наша найбільша проблема.