Розділ 13

— Що це значить? Нічого не вийде? — здогадуюсь якою буде відповідь, та надія досі жевріє глибоко в серці. Не хочеться опустити руки й просто віддатися на поталу долі. Не цього я очікувала.

— Мені шкода. Я спробую все виправити, та для цього потрібен час.

— Якого у нас немає, — ледь стримую сльози, які болючою грудкою стискають моє горло.

— Ще не все втрачено, перстень можна полагодити, та нам доведеться провести у тій печері ще трохи часу.

— А як же загроза від тутешніх жителів? Ти ж сам говорив, що нам краще не залишатись тут надовго. Скільки ще часу мине у нашому світі?

— Ще декілька днів, а може тижнів, — чесно зізнається, не приховуючи правди. Цим він мені імпонує. — Загроза залишається і з вечором ситуація тільки погіршиться, та в нас немає іншого виходу. Якщо доля до нас прихильна, то невдовзі знову розпочнеться заметіль. Це подарує більшу ймовірність, що нас не помітять. Або ж доведеться дати достойну відсіч.

— І як це зробити голими руками? Хіба що у Дена з'явиться можливість продемонструвати свої вміння у карате, про які він згадував раніше, може й нас научить, — не забуваю згадати організатора незапланованої екстремальної мандрівки, хоч й сама ще зовсім нещодавно запевняла, що сварки нам не допоможуть й необхідно триматися разом. Хочеться почути його пропозиції й думки стосовно того, як нам тут залишитись живими без перстня.

— Не починай, всі мають право на помилки. Мені справді прикро. Якби знав, що все так обернеться, ніколи б навіть не доторкнувся до нього.

—  Пробач, я знаю, просто емоції й страх рвуться назовні. 

 Поки нервово намотую кола перед поверненням до печери, скубаючи пір'їни на накидці Лютого, випадково помічаю щось дивне під снігом біля своїх ніг. Якби не знала, що перстень у нас, подумала б на нього. Це щось дуже схоже на його блакитний кришталевий камінець. Цікавість бере гору і я присідаю на тому місці. Можливо ним можна замінити пошкоджений. Лютий з Деном знову про щось сперечаються, а я берусь добре роздивитись свою знахідку. 

 Трохи відгорнувши сніг, усвідомлюю, що це зовсім не те, що здалось спочатку. Помічаю найкрасивіший пролісок, який я коли-небудь бачила, хоча навіщо брехати, такого я ніколи не бачила. Це щось на межі з реальністю. Він наче витесаний із криги. Кожна кришталева пелюстка виблискує у променях сонця і стає цікаво дізнатись яка вона на дотик. Чи справді настільки холодна, як здається? Така незвичайна краса вабить доторкнутись і я не відмовляю собі у задоволенні. Мої пальці торкаються квітки під супровід криків Лютого позаду:

— Не торкайся його!

 Та вже надто пізно… Холод блакитних пелюсток відчувається на кінчиках моїх пальців. Спочатку цей дотик викликає посмішку на обличчі й нерозуміння того, чому Лютий так розхвилювався, а в наступну мить руку сковує різкий холод, який наче електричний струм пронизує шкіру. З жахом помічаю, як починаючи з кінчиків пальців мою руку вкриває крига. Цей момент завмирає, як і сама рука. Світ навколо раптово втрачає звуки — крики Лютого й вітер стають глухим фоном, поступаючись місцю тонкому, кришталевому передзвону, що лунає прямо в моїх вухах.

 Крига не просто вкриває шкіру — вона стає її частиною. Процес виглядає одночасно жахливо і казково. Там, де пучки пальців торкнулися пелюсток, шкіра миттєво стає прозорою, набуваючи синюватого відтінку льоду. Морозні візерунки, схожі на тонке мереживо, стрімко повзуть угору по зап’ястку. Вони нагадують розгалуження блискавки, що застигла в миті удару.

 Спочатку це — гострий біль, але він швидко змінюється на повну відсутність відчуттів. Рука стає важкою, наче вона витесана з граніту, а не з плоті.

 Не помічаю коли біля мене з'являється Лютий. Ефект шокового заморожування зупиняється на тому місці, де стискається його рука. Відчуваю не просто тепло, а справжнє полум’я. На межі, де його шкіра торкається моєї, крига починає парувати, але не танути. Йому вдається зупинити цей моторошний процес, та те, що вже скувала крига залишається у незмінному стані. Заморожена частина залишається мертво-холодною. 

 До мене нарешті повертається здоровий глузд, а разом із ним стає важко дихати через жах, який відчуваю після усвідомлення того, що щойно відбулось. Болю немає, але це ще гірше, адже я не відчуваю власної руки.

 Лютий дихає важко, його обличчя бліде, а в очах читається суміш співчуття та прихованого страху. Він не відпускає мою руку, тримаючи її трохи вище ліктя, де зупинилася крижана межа.

 Ден підбігає ближче, різко зупиняючись. З неприхованим жахом дивиться на мою кришталеву кисть. Його рука тягнеться до мене, але Лютий гаркає:

— Назад! Якщо торкнешся її зараз — замерзнете обоє.

 Знову й знову роблю спробу поворухнути пальцями, але вони не слухаються. Чітко бачу як від власної долоні відбивається сонячне світло. Вона виглядає тендітною, ніби від одного необережного руху пальці можуть просто відламатися з тихим дзвоном.

— Що зі мною?!! Виправ, будь ласка! Мені дуже страшно!

— Юлю, послухай мене уважно! Я не зможу це виправити без перстня і не зможу тепер забрати своєї руки, щоб це не поширилось по всьому тілу. Підводься! Нам необхідно негайно повернутись до печери, — обережно, наче я скляна ваза, допомагає підвестися, не розриваючи контакту шкіри. Кожен крок відгукується в замороженій руці важким, глухим болем, хоча я її не відчуваю. Здається цей біль просто зароджується в моїй голові, коли дивлюсь на неї.