Розділ 12

— Тепер я налякана ще більше! Ми повинні негайно відшукати перстень! Я навіть запитувати не стану хто саме, або що нам може завадити у пошуках. Впевнена, що відповідь мені не сподобається, а я хочу вірити в те, що наша вимушена мандрівка матиме щасливе завершення і невдовзі ми все-таки повернемось, — намагаюсь зберігати спокій, та всередині все, наче скручується у вузол. Очевидно, що наразі у нас більше шансів потрапити у ще більші неприємності, ніж відшукати той триклятий перстень.

— Якщо щось піде не за планом, тримайтесь поряд і не розбігайтесь у різні сторони. Адже ця помилка може коштувати вам життя, — не забуває застерегти Лютий і я одразу пригадую персонажів із фільмів жаху, одним з яких зараз відчуваю себе.

— Дякую, мені одразу стало легше, — не вдається втримати іронію, яка виявляється швидшою за відчуття вдячності. — Якщо ми тут помремо, спокою у загробному житті тобі не бачити, — загрозливо звертаюсь вже до Дена, пропалюючи його своїм поглядом. — Якщо надумаєш сховатись від мене у пеклі, я тебе й там відшукаю.

— Дякую за таку потужну мотивацію до життя. Ти не думала вивчитись на психолога? 

— Годі вам! Краще притримайте свій запал для пошуків перстня. 

 Зрештою виходимо з вологої темряви печери. Сніг валить стіною, а денне світло б’є по очах так сильно, що на мить світ перетворюється на суцільну білу пляму. Повітря зовні здається занадто солодким і густим після затхлого духу підземелля, та йти, коли вітер кидає тобі снігом у обличчя не дуже хочеться.

 Ден зупиняється на порозі, примружившись, і витирає піт з чола.

— Може я на вас зачекаю тут? В одному худі туди краще не виходити. В тебе тепла накидка Лютого — вказує на мене. — А він й сам, наче холодильник з ногами.

— Якщо залишишся тут, Дене, то єдине, чого зможеш дочекатися — миті, коли твої кістки стануть частиною цієї печери, — голос Лютого не дозволяє засумніватись у правдивості сказаного. — Тут немає поняття «перечекати». Цей світ змінюється щохвилини, і ця печера не виняток. Плин часу тут відрізняється, тому залишатись довше, ніж необхідно не варто, принаймні для вас обох. Тут минає година, а у вашому світі цілий день. Залишишся на день — втратиш тиждень. І якщо не встигнемо повернутись до кінця зими у вашому світі, втратимо таку можливість тут навіть із перстнем. Тож добряче подумай чи варто зволікати. 

 Від нової інформації на очах виступають сльози. Я просто не знаю що на це відповісти. Мені страшно і цей страх неможливо приховати, навіть якби цього хотіла. Я не звикла виказувати своїх емоцій на людях, та нічого з цим вдіяти не можу. Вони беруть гору.

— Я сказав про це не для того, щоб вас залякати, а для того, щоб застерегти й поквапити, — одразу додає, коли переводить свій погляд на мене. — Обіцяю зробити все можливе, щоб повернути вас живими і здоровими. Юлю, ти мені віриш?

— Так, пробач, знайдімо твій перстень. Якщо діятимемо разом у нас буде більше шансів його відшукати. Сподіваюсь доля виявиться прихильною до нас.

 Він бере мене за руку, міцно стискаючи у своїй теплій долоні. Не думала, що повторить це вже перед Деном. Мені навіть приємно, що йому байдуже як це виглядатиме зі сторони. 

— Тримайся близько, твоє худі тепер не дозволить тобі замерзнути, — звертається до хлопця.

— Може й мене візьмеш за руку. Мені так буде спокійніше, — зрештою, в притаманній йому манері, акцентує саме на цьому.

— Я так розумію, що тобі тут сподобалось і ти таки вирішив залишитись, — однією фразою змушує Дена запхати свою іронію якомога далі. 

— Та я просто пожартував, не гарячкуй! Що ж ви всі такі нервові? — бубонить собі під ніс, та не настільки тихо, щоб ми цього не почули. 

 Щільніше загортаюся в накидку, яка пахне інеєм, хвоєю та чимось невловимо древнім, ігноруючи все, що може мене вивести, в тому числі й бубоніння Дена. Дивно, але попри лютий мороз навколо, від тканини продовжує йти ледь помітне тепло, яке не дає моїм м’язам остаточно заціпеніти від суміші холоду й страху. Цей фокус Лютий, мабуть, повторив із худі Дена. Яким би розгніваним він не був через витівку хлопця, та це не заважає йому про нас дбати. Без нього ми б не протримались тут й декількох хвилин.

 Чомусь здавалось, що від того місця, де знайшли Дена до печери значно ближче, або просто погода спаскудилась ще більше. Хоча куди вже більше. Йду практично наосліп, довірившись Лютому. Його долоня на диво тепла і жодні екстремальні погодні умови не здатні на це повпливати. Не одразу розумію, що він підтягує мене ближче й тепер вже міцно обіймає рукою за плечі, ділячись власним теплом. Головне до цього не звикнути. Не люблю холод, та й зима ніколи не була моєю улюбленою порою року. 

 Лютий зупиняється і я визираю з-під накидки:

— Ми вже прийшли?

— Так

— Але звідки ти знаєш? Навколо все однаково біле і жодних слідів. Все одразу замітає сніг.

— Навіть без перстня я володію певними вміннями, які дозволяють мені визначати його місцеперебування. Він десь неподалік. 

 Не встигає Лютий договорити, як відбувається якась чортівня. Сніг і заметіль різко стихають, залишаючи після себе хіба що величезні кучугури, вершечки яких тепер освітлюються променями сонця. Я б ніколи не повірила, що таке можливе, якби зараз не відчула і не побачила все власними очима. Зазвичай заметіль стихає поступово, от тільки не тут. Це до біса дивно. І мені не подобається реакція Лютого на все це. Складається враження, наче йому було спокійніше у заметіль. Сподіваюсь мені це тільки здалось, адже така погода подобається значно більше.