Розділ 11

 Здається, що хуртовина не стихає, а тільки набирає обертів. Вітер намагається збити нас з ніг, немов мститься за те, що без запрошення прийшли у його володіння. Ледь встигаю за Лютим, який впевнено прокладає нам шлях, несучи Дена так легко, ніби й зовсім не відчуває його ваги. Переставляю ноги у важких черевиках, грузнучи в глибокому снігу, та це куди краще, ніж у шкарпетках. Просуваємося вперед, де реальність розмивається у суцільне біле полотно. Сніг забивається під комір, пече щоки, але я не можу перестати думати про Дена, голова котрого безсило гойдається в такт крокам Лютого. Сподіваюся з ним все буде добре й невдовзі ми повернемось додому. Наче відчувала, що щось утне й моя інтуїція знову мене не підвела. Зрештою це вже немає значення.  

 Ми буквально ввалюємося вглиб скелі. Це не просто прихисток, а стара, покручена часом печера, де повітря тхне сирістю. Стіни тут вкриті памороззю, яка в слабкому світлі, що пробивається ззовні, виблискує, наче розбите дзеркало. 

 Лютий скидає Дена на пласку кам'яну брилу. Гул хуртовини зовні стає глухим, віддаленим, але тиша всередині печери тисне на вуха ще дужче. Страх прокрадається під шкіру. Волога, яка скапує з мокрого волосся контактує зі шкірою, викликаючи тремтіння. Дужче кутаюсь у накидку Лютого. Чорне пір'я якої лоскоте шию й обличчя.

— Ти зможеш повернути нас додому прямо звідси? Мене це місце лякає, — цікавлюсь, вмощуючись на іншому кам'яному виступі, обвивши руками коліна. — З ним все буде добре? — додаю, коли поглядом чіпляють за непритомного хлопця.

— Щастя, що ми взагалі його знайшли. Все могло б закінчитись куди гірше. Стосовно повернення додому, то без перстня це — неможливо. Біда в тому, що я не бачив його на Денові.

 Різко підводжусь й прямую до хлопця. Знаю, що обшукувати його в такому стані негарно, та відповідь Лютого змушує діяти негайно. Судячи зі його слів відсутність перстня він назвав бідою і для мене це — серйозний аргумент. Чим швидше ми його знайдемо, тим швидше повернемось. Сподіваюсь він сховав його у кишені свого худі, або джинсів.

 Обмацую спочатку верх й подумки дякую, що зараз цього не бачить й не чує, адже не важко здогадатися як би прокоментував мої дії. Нічого не знаходжу й переходжу до джинсів. До біса відчуття сорому! “Що ж вони такі тісні?” — подумки бубоню, коли намагаюсь запхати руки в кишені. Але й там нічого не знаходжу. Поволі волосся стає дибки від усвідомлення, що цей кретин міг його загубити. Жалість витісняє гнів через його вчинок.

— Перстня немає, — схвильовано повідомляю Лютому.

— Це вже дуже і дуже погано. Та не поспішаймо з висновками, потрібно дочекатись поки отямиться. Можливо десь його сховав ще до нашого приходу. 

— Ми тут замерзнемо?

— Не хвилюйся від переохолодження ви точно не помрете. 

— Не скажу, що твоя відповідь допомогла мені заспокоїтись. Прозвучало якось зовсім песимістично. Це нагадало мені твого брата Січня. 

 Вирішую допомогти Денові якомога швидше отямитись. Тим більше коли від його пробудження залежить наше повернення. 

 Важко зітхаючи, знову підходжу до нього й дивлюсь на розпластане на камені тіло. Його вигляд не надихає на оптимізм, але сидіти склавши руки я не звикла. Плескаю його по щоках. Спочатку легенько, а потім, згадавши про зниклий перстень, уже трохи сильніше. 

— Агов, спляча красуне! Прокидайся, бо я почну проводити тобі реанімаційні заходи, яких вчилась хіба що з екрана телевізора. 

 Лютий, який до цього моменту незворушно вивчав крижані візерунки на стіні, переводить свою увагу на мене.

— Твої методи... специфічні, — зауважує, підходячи ближче. Його голос у тісному просторі печери звучить з легкою домішкою іронії. — Але якщо ти плануєш його бити до світанку, не в праві тобі в цьому відмовляти.

— Маєш кращі ідеї? — з викликом дивлюсь йому в очі, очікуючи пропозицій.

— Можу запропонувати альтернативу. Думаю необхідно його спочатку відігріти. З цим проблем не буде.

— Прошу дуже, — відсторонююся, пропускаючи Лютого.

 Коли він нахиляється над Деном, мимоволі задивляюся на його руки — сильні, загартовані холодом, але дивно обережні. В якийсь момент наші пальці випадково торкаються і мене наче струмом вдаряє, але не холодним, а навпаки, чимось схожим на статичну електрику, що змушує серце тріпотіти швидше.

Різко висмикую руку, намагаючись зосередитися на хлопцеві, який нарешті видає щось схоже на приглушений стогін. Його повіки тремтять, а після він розплющує очі..

— Де... де я? — хропить, фокусуючи погляд на мені. — Юля? Чому ти... чому в тебе такий вираз обличчя, ніби ти хочеш мене придушити?

— Бо я таки хочу! — вигукую, відчуваючи, як страх нарешті дає вихід роздратуванню. — Де перстень, Дене? В кишенях порожньо. Тільки не кажи, що ти його загубив!

Ден кліпає, потім судомно починає себе обмацувати. Його обличчя вмить стає ще більш блідим, ніж було до цього. 

— Я... я пам’ятаю, як падав у сніг. Ймовірно перстень випав із моєї долоні. То що все-таки трапилось? Де ми?

— Що трапилось?!!! Один бовдур надумав вихопити перстень, від якого тепер залежить чи взагалі повернемось додому, — зауваживши, що його життю нічого, крім мого поганого настрою не загрожує, по-справжньому даю волю емоціям. — Через тебе ми у повній дупі! — додаю, відчуваючи, як волосся на потилиці знову починає ворушитися.