Розділ 10

 “Чорт, чорт, чорт”, — подумки лаюся, усвідомлюючи, що міг стати випадковим свідком нашого позору. Ймовірно, ми серйозно влипли. Ден досі його не помічає, тому мімікою намагаюсь йому натякнути, щоб не бовкнув чогось зайвого у його присутності.

— Що з твоїм обличчям? Нерв защемило? Я ж попереджав, що твій гнів нічим хорошим не закінчиться — закочую очі від рівня його дебілізму й вже вголос звертаюсь до Лютого:

— Привіт, ми не помітили коли ти з'явився.

— Ви були надто зайняті вороном, — дозволяє зрозуміти, що план Дена з тріском провалився через нашу неуважність й хронічну неприязнь один до одного. 

 Моє обличчя вмить паленіє від усвідомлення того, як все це виглядало зі сторони. 

— Не знаю стосовно коханців, та комедійні актори з вас неперевершені, — додає вже з легкою посмішкою.

Мені стає ніяково, а Ден ціпеніє, наче його заклинило. Ймовірно, усвідомлюючи провал власного геніального задуму. 

— Приєднуйся, кохана пообіцяла заварити смачнющу кави, — відповідає, довго не думаючи. Ймовірно думати — не його сильна сторона. Ледь стримуюсь, щоб не тріснути його ложкою по чолі. Хочеться стати на свій захист й  відповісти, що нічого йому не обіцяла, та помічаю, як дивиться на перстень Лютого. Що він знову задумав? Чомусь вже починаю боятись його шалених ідей. 

— Справді? Судячи з виразу її обличчя й не скажеш, — усміхається, дивлячись на мене.

— Звісно, приєднуйся, мені не важко, — натягую найщирішу усмішку, на яку тільки здатна цієї миті. — Що тебе привело до нас?

— Перевіряю, чи не позабивали один одного.

— Насправді ……. Еее… Ааа… — робить довжелезну паузу, яка супроводжується меканням, намагаючись пригадати моє ім'я. Ні на секунду не відводить від мене свого щенячого погляду, очікуючи, що допоможу. Та подумки вже починаю робити ставки на те чи пригадає сам.

— Юля, — продовжує замість нього Лютий.

— Я хотів сказати, кохана, та думав чи варто при сторонніх. Юлечка не любить виносити особисте на загал — навіть зараз робить спробу викрутитись. — Вона виявилась доволі приємною співбесідницею й пристрасною дівчиною. Досі не можу скластись докупи після бурхливої ночі, — мені вже вкотре за останні два дні відбирає дар мови від такої зухвалості.

— Та невже? Так швидко порозумілися? — Лютий повільно переводить погляд з Дена на мене і в його очах спалахує той самий іронічний вогник, від якого хочеться провалитися крізь землю. 

 Не потрібно бути генієм, щоб зрозуміти, що не ведеться на нашу дешеву виставу, але, на мою біду, вирішує підіграти. 

— Пристрасна, кажеш? —  робить крок в мою сторону, скорочуючи дистанцію. — Що ж, Юлю, не знав, що ти така багатогранна особистість. Вчора ти здавалася мені значно… стриманішою.

 Відчуваю, як коріння волосся починає палати від суміші гніву й сорому. Ден, замість того щоб замовкнути, розправляє плечі, вочевидь вважаючи, що його брехня спрацювала як треба.

— Ну, знаєш, — владно кладе руку мені на плече, — зі мною дівчата швидко розслабляються, — впевнена, що вираз мого обличчя в цю мить настільки красномовний, що мені навіть говорити нічого не потрібно. Я готова спопелити його одним тільки поглядом.

— Бачу, — сухо відрізає Лютий, і його погляд на мить затримується на руці Дена. — Ти так старався, що навіть забув, як звати твою «кохану».

 У кімнаті повисає така тиша, що чути, як десь на кухні капає вода. Ден відкриває рот, щоб щось бовкнути, але я випереджаю його, розуміючи, що зараз він остаточно нас поховає.

— У Дена просто специфічне почуття гумору, — перебиваю, скидаючи його важку руку зі свого плеча. — Він називає мене «коханою» частіше, ніж власним ім’ям. Це... етап притирання.

Роблю крок до кухонної стійки, намагаючись вгамувати тремтіння в пальцях. Лютий не зводить з мене очей. Він знає. Точно знає, що ми брешемо. Не бачити нам повернення додому. 

— Мені каву, будь ласка? — повільно підходить до столу й присідає, розслаблено відкинувшись на спинку стільця. — Юль, може ти все-таки погарячкувала, коли повернула його? — знімає зі свого пальця злощасний перстень й протягує мені. — Ймовірно тобі він зараз потрібен більше, — натякає на присутність Дена в моєму житті. На його обличчі з'являється приємна посмішка, яка швидко змінюється гнівом, коли несподівано той божевільний вихоплює перстень першим.

 Й кліпнути не встигаю, як стіни кухні змінюються нескінченними сніговими просторами, а комфортна температура — на морозне повітря, яке пронизує все тіло в лічені секунди. 

— Що за…?! — обхоплюю себе руками, намагаючись утримати останні крихти тепла, які нещадно відбирає мороз й пориви крижаного вітру. Поглядом роблю спробу відшукати Дена й Лютого, та далі витягнутої руки нічого не бачу. 

 Здається, що сама реальність розсипалася на мільйони гострих крижинок, які зараз впиваються в обличчя.

— Дене! — кричу, але власний голос видається тонким і безпорадним, його миттєво з’їдає рев хуртовини. — Лютий!

Серце калатає десь у самому горлі. Паніка — найгірший супутник у таку холоднечу, але як зберігати спокій, коли секунду тому тримала у руках тепле горнятко, а зараз твоє тіло на межі переохолодження.