Розділ 9

— Значить настирливий тарган? — нарешті перепитує і в його голосі більше немає того масного мурчання. — Ти щойно порівняла мене з тарганом?

— Так, — підтверджую, не відводячи погляду. — Бо вони теж лізуть туди, де їх не чекають, і їх так само важко позбутися без спеціальних засобів.

  Ден на мить ціпеніє, і я помічаю, як у його зіницях спалахує небезпечний вогник суперництва. Він не з тих, хто підтискає хвоста після першого ж ляпаса, навіть якщо цей ляпас прилетів прямо по його роздутому до неможливості его.

Повільно, майже невагомо, він кладе долоню на мою руку, якою тримаю статуетку, і обережно відводить її від своїх грудей.

— Тарган, значить? — вкотре повторює й робить пів кроку вперед, скорочуючи дистанцію до критичного мінімуму. — Цікава метафора, тільки є нюанс: таргани розбігаються, коли вмикають світло. А я, як бачиш, досі тут і нікуди не збираюсь йти. Навпаки, мені починає навіть  подобатися.

 Він нахиляється до мого обличчя так близько, що відчуваю тепле дихання на своїх губах.

— Знаєш, білочко, твоя проблема в тому, що ти плутаєш свою сміливість із банальним дефіцитом уваги. Зізнайся вже, що отримуєш справжню насолоду від наших суперечок. Він відпускає мою руку і замість того щоб піти до дверей, спокійно сідає на край ліжка, зухвало закидаючи ногу на ногу.

— Я залишаюся і якщо тобі щось не подобається можеш сама спати на дивані.

— Ти — божевільний, якщо думаєш, що мені це може подобатись. І не називай мене так!

— Як? Білочкою? Гаразд, білочко, більше не буду, — відверто знущається, не залишаючи мені іншого вибору, як просто піти. Я здаюсь! З ним неможливо нормально говорити! Він до неможливості нестерпний!

 Усвідомлюю, що ні до чого ми не домовимось, тому демонстративно розвертаюсь й прямую донизу. І цей тарган, наче спеціально, йде слідом. Цього разу вирішую його просто ігнорувати, та коли ми заходимо на кухню, Ден починає шикати в мене за спиною. Обертаюсь, щоб подивитись на того ідіота, а він вказує на вікно, на якому знову сидить ворон.

— Що?! Це просто птах. І мені здається, що він куди розумніший за тебе, — дивлюсь на нього, наче на хворого.

— Думаєш? Не припускала, що він може за нами слідкувати? — прикладаю руку до його чола, щоб переконатись чи не марить.

— В тебе манія переслідування? Я думала, що ти у все це не віриш.

— Не можна нічого пропустити, інакше наш план зазнає краху. А мені потрібно повернутись додому, поки моя ображена подруга не рознесла там все, — говорить пошепки.

— Він зазнав краху, коли ти припхався до мене у ліжко. Тоді ти про подругу не думав, — чомусь пошепки йому відповідаю.

— Не перебільшуй, у нас все ще може вийти, якщо дуже постараємося. Впевнений, що Вітя — засланий за нами слідкувати, — Вітею він називає птаха.

 Зрештою на території цього будинку я бачила куди дивніші речі. Тому це хоч і звучить, наче маячня, та виключати повністю цього не варто.

— Саме час мені підіграти, кохана, — підходить й обвиває своїми руками мої плечі, спеціально розвертаючи мене до птаха.

— Тепер ми гратимемо виставу для Віті? 

— Чом би й ні? 

— Забери свої ласти з моїх плечей! — загрозливо шиплю, не підвищуючи голосу.

— Розслабся й отримуй задоволення, — виникає непереборне бажання чимось його стукнути. Він — невиправний. — Не забувай, що це — невіддільна частина плану й тобі таки доведеться терпіти мої знаки уваги й приділяти їх мені, якщо хочеш повернутись додому якомога швидше. 

 Він має рацію, от тільки не думала, що гратимемо цю комедію ще й перед вороном. Сподіваюсь він не помиляється й мені зайвий раз не доведеться червоніти через усвідомлення власної жалюгідності. 

— Поцілуй мене, — шепоче мені на вухо.

— Навіть не мрій! — злісно шепочу у відповідь, намагаючись водночас посміхатись, вдаючи, що мені подобається те, що відбувається. Так би мовити, спецзамовлення для пернатого. У цю мить відчуваю себе справжньою ідіоткою.

— Це не прохання, а режисерська настанова, — гаряче дихання Дена лоскоче вухо, а його руки на моїх плечах стискаються трохи міцніше, не даючи мені відсахнутися. — Дивись на Вітю. Він не зводить із нас очей. Якщо він доповість «центру», що ми сваримося як старе подружжя через немиту сковорідку, нам кінець. Давай, кохана, додай трохи пристрасті.

Відчуваю, як мої щоки починають палати. Не від романтики, а від люті, яка от-от прорве греблю мого терпіння.

— Якщо я тебе зараз поцілую, це буде останній поцілунок у твоєму житті, — шиплю крізь натягнуту, майже хворобливу посмішку, продовжуючи гру для глядача на підвіконні. — Бо я відкушу тобі язик.

— Яка експресія! Яка драма! — Ден ледь чутно сміється, і цей звук вібрує в його грудях, до яких я зараз притиснута спиною. — Вітя в захваті. Дивись, він навіть крило розправив. Певно, записує в блокнотик: «Об’єкти перебувають у стадії бурхливого примирення».

Він повільно розвертає мене до себе. Його обличчя так близько, що я бачу кожну волосинку, яка вкриває його шкіру. Великі пальці м’яко лягають на мої вилиці, змушуючи мене підняти голову.