Розділ 7

 Так і сидимо, навіть не дивлячись в сторону один одного. Я колупаю пальцями пряник на тарілці, він — водить чайною ложечкою по дну чашки. Намагаюсь зосередитись на тому, що ж робити далі, та скрегіт доводить до сказу. Цей звук чомусь настільки дратує, що хочеться тією ложкою стукнути його по чолі. Думаю, причина зовсім не у звуці, а в тому, хто його створює і з якою метою. Впевнена, що робить це спеціально.

— Може вже годі! — зрештою нерви здають.

— Ти про що? Я нічого не роблю, просто існую в просторі. Це закон фізики, чи ти в школу не ходила?

— Ти не просто існуєш. Ти навіть дихаєш настільки гучно, наче спеціально хочеш висмоктати весь кисень з кімнати. 

— Ой, вибач, що мої легені порушують твій спокій. Можу затримати дихання поки не посинію. Тебе це влаштує? — його очі набувають максимально щирого й милого виразу, хоч я й знаю, що він зараз злий, наче чорт і готовий мене чимось тріснути.

— Просто поклади з рук ту трикляту ложку, поки вона не стала знаряддям злочину.

— Яка ж ти жорстока. Не дивно, що досі сама. Ні тобі почуття гумору, ні краплі терпіння. Ти завжди чіпляєшся до таких дрібниць, щоб не говорити про головне?

— І про що, на твою думку, не бажаю говорити? — з викликом дивлюсь прямісінько йому в очі.

— Для прикладу про те, як пов'язана з тією дивною трійцею і яку роль граєш? 

— Ніяк не пов'язана. Я така ж жертва як і ти.

— Я вже це чув. От тільки дещо у твоїй історії не збігається. Навіщо віддала перстень, який міг стати нам в пригоді і як він опинився в тебе? Сказана тобою напередодні фраза: “Ми так не домовлялись” свідчить проти твоїх запевнень стосовно непричетності. Може поясниш? — вичікувально подовжує свердлити мене поглядом.

— Перстень Лютий дав мені, щоб мала хоч якісь гарантії.

— Які знову ж таки, через власну необачність, втратила, — не дозволяє договорити, ставлячи мене в незручне становище. Я про це також думала, та страх комусь нашкодити виявився сильнішим.

— Віддала, адже не хочу випадково знову щось тобі відморозити.

— Чомусь не дуже тобі віриться. Впевнений, що якби можна було повернути час назад, мені б довелось чекати приходу весни, щоб звільнитись із крижаного полону. Не думала, що ця, як ти висловилась, триклята ложка може бути єдиним своєрідним антистресом? — Він знову крутнув ложкою, але вже повільніше, створюючи глухий, монотонний звук.

— Твій антистрес зараз зробить мене головною героїнею випуску кримінальних новин.

— Я ж кажу занадто агресивна. Самотність не йде тобі на користь. Саме так з'являються маніяки. Знайди собі хорошого мужика, поки ще не пізно. 

— Після знайомства з тобою я ще довго не захочу спілкуватись з іншими чоловіками. 

— Не накручуй себе. Не такий я вже й поганий, як ти описуєш. Принаймні інші жінки не скаржаться.

— Та невже? І навіть та брюнетка, яка застукала тебе з іншою? — не вдається втримати язика за зубами.

— Та звідки ти про це знаєш? А ще запевняєш, що непричетна. 

— Це довга історія, яка ніяк не стосується моєї участі до усього цього божевілля.

— Люблю захопливі історії, тому не відмовляй собі у задоволенні, — безапеляційно дивиться на мене, очікуючи пояснень.

 Усвідомлюю, що не відстане, якщо не розповім і одна думка про це змушує діяти, щоб уникнути можливих наслідків. Не хочеться брати гріх на душу і щось важке до рук.

— Гаразд, думаю, це буде справедливо й ти нарешті від мене відстанеш! Лютий й справді дав мені той перстень, щоб я добровільно погодилась виконати їх умови й не боялась залишитись обманутою. Я погодилась на те, що оберуть для мене партнера, от тільки не здогадувалась, що нам потрібно буде закохатись. Я думала, що це якась гра на виживання і спільник мені не завадить. Удвох легше буде звідси вибратись. Вони запримітили твого друга, от тільки втрутився ти.

— Про який крижаний проектор ти говорила?

— У все це важко повірити й досі я була певна, що мене чимось напоїли, провокуючи галюцинації, та ефект вже давно мав би минути, а дикість продовжується. Чим далі, тим важче знайти логічне пояснення тому, що з нами відбувається. Вчора ввечері я бачила людей у кризі, навколо якої вони стовбичили, бачила ярмарок, твого друга й тебе. 

— Та невже? Прямо таки на кризі? — вперто не бажає вірити жодному моєму слову.

— Гаразд геній, то як поясниш те, що перстень перетворив тебе у крижану скульптуру? Те саме і з тим, що напередодні бачила я. Якщо мені не віриш, то навіщо продовжувати цю розмову? Далі буде тільки гірше. 

— Ймовірно, що тобі відомо як сюди потрапив. Перенісся через якийсь портал між світами? — плюється іронією, наче кобра отрутою під час нападу.

— Залетів через кватирку, — вже навіть не намагаюсь бути більш толерантною. 

— Яка ти дотепна, геть як клоун в цирку. 

— Сам ти клоун, яких я до речі також ненавиджу. Думала таких збігів не буває. 

    Пропоную встановити умовні кордони, які розділятимуть наше співіснування тут, щоб обмежити спілкування до мінімуму, зважаючи на особистісну неприязнь. Думаю, ти будеш не проти.