Розділ 5

 З відчаю плюхаюсь на диван. Не думала, що колись доживу до цієї паскудної миті. Тепер понад усе на світі хочеться, щоб все це виявилось жахливим довгим сном. Я ніколи нікому не бажала зла.

— Та пожартував я, — додає, коли від непритомності мене відділяє якась мить. Навіть сльози на очі виступають.

— На майбутнє, краще уникай жартів. Це — не твоя сильна сторона, — не вірю, що він щось зможе зробити, та щиро надіюсь, що й це входить в арсенал його незвичайних вмінь. Готова повірити у будь-що, тільки б допоміг хлопцеві.

— Зараз все виправимо. Та, чесно кажучи, я б залишив так, як є. 

— Ні, будь ласка, і забери свій перстень, — обережно протягую Лютому, щоб ще і йому нічого не відморозити. 

 Добровільно віддаю останню гарантію на щасливе повернення додому. Хоча навіщо я сама собі брешу. Якби захотів, міг вже давно його забрати. 

— Ти впевнена, що хочеш його віддати? Цей перстень здатен не тільки перетворювати у кригу.

— Я тепер ні в чому не впевнена, та краще нехай залишається у того, хто знає як з ним поводитись.   

 Він обережно бере перстень й підходить ближче до замороженого. Від одного його дотику лід починає танути й розтріскуватись, звільняючи хлопця із крижаної пастки. В це важко повірити, навіть якщо відбувається перед твоїми очима. Це ж суперечить усьому у що вірила раніше. Водночас попри шок й небажання нашкодити, десь глибоко всередині, мабуть, моя темна сторона вкрадливо нашіптує, що хоч тепер перед тим, як мене образити, двічі подумає. 

 Коли до нього повертається здатність рухатись й говорити, Лютий накидає на його плечі рушник й чорний худі. Мені досі не віриться, що все це відбувається зі мною. Невже все про що говорили — правда? Думала, що якщо вдасться повернути хлопця, то будь-які сумніви безслідно розтануть, як та крига, та мозок досі намагається відшукати логічне пояснення, якого ймовірно просто немає. Мені залишається хіба що змиритись й чекати.

— Тобі краще сісти ближче до каміна. Дівчина тобі попалась з характером.

— Хто ти такий? Що ви зі мною зробили? — хлопець намагається здаватись зухвалим, та насправді його голос тремтить. Думаю, не тільки від холоду. Можливо навіть боїться не менше за мене, але ж чоловікам страх не личить, от й доводиться вдавати безстрашного мачо. Добре, що мені про це не слід турбуватись. Якщо захочу можу поплакати й ніхто не осудить. Зрештою мені навіть його трішки шкода. Зовсім трішечки. 

— Пробач, я випадково, — винувато опускаю погляд.

— Випадково можна щось не те сказати, та аж ніяк не перетворити людину у крижану скульптуру?  — тепер вже з обережністю дивиться на мене.

— Це не я, це все — перстень, який дав мені він, — вказую на Лютого. Нехай з ним розбирається. Я така ж жертва обставин. — Послухай, тут сталась якась прикра помилка. Замість того чоловіка на ярмарку, з'явився він, — говорю до світловолосого, вказуючи на мокрого незнайомця, якого, здається кликали на ярмарку Деном.

— Тобі ще ніхто не сказав? — зі щирим здивуванням дивиться на мене.

— Що мені мали сказати? — ось це мені вже зовсім не подобається.

— Стоп! Я пригадав де тебе бачив, — вигукує хлопець, перебиваючи мене. — Це ж ти був на тому ярмарку в костюмі Санти! Точно! Я запам'ятав твоє обличчя! Ти вже тоді за мною слідкував? Щось мені підсипав у один із напоїв того вечора? — тицяє пальцем на Лютого, ігноруючи мою спробу дізнатись більше. Здається, він обрав неправильну позицію і навіть те, що з моєї легкої руки був схожим на льодяник на паличці, нічому його не навчило. Чуття підказує, що через нього у нас будуть серйозні проблеми.

— Потрібно слідкувати за тим, що потрапляє до твого рота, — бурчить у відповідь. — Смачна була мандаринка друга, яку ти без дозволу проковтнув, наче удав?

— То все це через мандаринку? Через кляту мандаринку? Ти зараз жартуєш? Та я тобі кілограм таких відкуплю.

— Я цілком серйозно. Тебе тут не повинно було бути, та ти сам втрутився й вороття назад немає. 

— Ні, ні, ні!!! Тільки не кажи, що саме він тепер буде моїм напарником. Якщо так, то очевидно, що ти програв, а я ще скоро додому не повернусь, — заперечно мотаю головою, наче мою шию заклинило, коли до мене нарешті доходить у чому справа. 

— Отже, ти таки в курсі, що тут відбувається, — робить поспішні висновки з моїх слів розгніваний хлопець.

— Не зовсім, але одне я знаю напевно: “Повернення додому тепер нам може хіба що снитись.

— Що у вас тут за ігри такі? — обурюється ще більше, не отримуючи конкретних відповідей. — Та я рознесу все у цьому будинку, якщо зараз же нічого не поясните й продовжите поводитись наче мене тут немає.

— Ти щось трохи переплутав! Саме ти зараз відверто ігноруєш мою присутність! Тебе не вчили, що перебивати — негарно?

— Ти маєш бути мені вдячна, якщо й справді не причетна до усього цього божевілля. Я намагаюсь зрозуміти що тут відбувається, щоб повернути нас додому.

— Виходить в тебе недуже. Більше схоже на істерику, — відверто бісить його самовпевненість.

— Здається у когось серйозні проблеми, — несподівано повертаються двоє інших. — Підмога потрібна? — звертаються чи то до брата, чи до мене не зрозуміло.