Розділ 4

 Мені залишається хіба що помахати їм услід. Обіцяли все пояснити, а як побачили того божевільного геть про все забули. Біля крижаного дзеркала залишаюся наодинці, натягуючи каптур пуховика ледь не на очі. Тут доволі прохолодно навіть у верхньому одязі. Мороз щипає за щоки. 

 Невдовзі повертається Лютий. Грубо бубонить щось собі під ніс, стягуючи костюм Санти. Не потрібно бути генієм, щоб зрозуміти, що добряче розгніваний. Навіть запитувати щось у нього страшно. Чому у всіх них така реакція на того шаленого незнайомця? Запитань більше, ніж відповідей. Можливо все скасовується й вони повернуть мене додому? Та якби це було так, я б уже була в дорозі, а не стовбичила на вулиці у мороз.

 Повертаюсь до розглядання крижаного дзеркала і помічаю вже не ярмарку, а якусь незнайому кімнату. Навколо гармидер, та це зовсім не заважає привести сюди гостей. Не одразу здогадуюсь чию квартиру бачу, та коли її власник плюхається у ліжко, всі сумніви зникають. Та це ще не усі сюрпризи на сьогодні. Над ліжком того божевільного, який вчинив переполох на ярмарку тепер стовбичить довгонога красива білявка в костюмі новорічної ельфійки. Розумію що продовження їхньої зустрічі мені не сподобається. Та не встигаю розвернутись в напрямку будинку, як на кризі продовжується аншлаг навколо цього неоднозначного персонажа. До його кімнати влітає ще одна дівчина, цього разу вже брюнетка. Розпочинається ще більший хаос. Неважко здогадатися, що швидше за все це — його “кохана”. Не хотіла б опинитися на її місці. Таких чоловіків необхідно остерігатись. Чесно зізнатись, тепер навіть цікаво чим усе це закінчиться, тому досі продовжую уважно за всім спостерігати. Коли дамочки покидають його квартиру він стягує із себе худі і лягає у ліжко, а далі все наче в кіно. Якимось немислимим для мене способом, на місці, де він щойно заснув, з'являється чорний ворон й вилітає у прочинене вікно. І це за якусь частку секунди поки відволікаюсь.

— Ну все, на сьогодні з мене досить! Здається я таки збожеволіла.

 Зрештою повертаюсь до будинку, адже залишатися на дворі, чи хоча б спробувати знайти дорогу додому посеред ночі буде рівноцінно самогубству. Навіть пуховик й чоботи не допоможуть.

— Чому ви на мене так дивитесь? Зрештою, байдуже, просто скажіть чи можу повернутись до кімнати. Мені потрібно перевести подих від побаченого. Найкраще це робити на самоті, — входжу намагаючись, уникати дивних співчутливих поглядів, які мене вже починають лякати. Невже через невдачу із напарником надумали від мене позбутись? Лютого ніде не помічаю, хоч й бачила, що входив до будинку.

— Так, звісно, кімната, як і увесь будинок у твоєму розпорядженні. Якщо щось знадобиться — звертайся. Може гарячого какао перед сном? — пропонує молодик у новорічному светрі. Тепер навіть соромно за свій вчинок.

— В її випадку краще чогось міцнішого, — додає той, що “вміє” підтримати. 

— Ні, дякую, — все ж прямую нагору. Ані їсти, ані пити зовсім не хочеться. Можливо придумаю як далі діяти у ситуації, яка склалась. Ймовірно, поки що це — найбезпечніше місце у будинку. 

 Плюхаюсь у ліжко й роздивляюсь перстень, який віддав мені Лютий. Що в ньому такого особливого, щоб спровокувати таку бурхливу реакцію його братів? Він звісно неймовірно гарний, та все ж просто річ. Або я чогось не розумію. Чого від них очікувати? Чесно зізнатись, увесь цей час не відчувала від них жодної загрози, та все ж тут опинилась не за власним бажанням. 

 Прокидаюсь від відчуття важкості на тілі, наче мене притисли до ліжка. Вночі перед сном було доволі прохолодно, тому ковдра натягнута ледь не під ніс. Та після пробудження усвідомлюю, що в кімнаті стало аж надто спекотно. Роблю спробу підвестись, та щось мене утримує. З жахом стягую з себе ковдру й перше, що бачу, точніше кого — того божевільного, який зчинив вчорашній переполох, а зараз солодко спить на моїх грудях. Піжама — єдиний бар’єр, який розділяє наші тіла. Скрикую від несподіванки й своїм криком пробуджую незнайомця, який ледь не падає з ліжка від переляку, чи то від несподіванки.

— Ти хто? — протирає свої заспані очі, наче від марева.

— Може краще ти мені поясниш, як потрапив до мене у ліжко?

— До тебе? А ми хіба не у моїй квартирі? — намагається хоч щось зрозуміти. Мабуть, відтворює у своїй пам'яті події вчорашнього вечора у хронологічному порядку.

— Прикинь. 

Він вкотре сканує мене поглядом разом із незнайомим інтер'єром. 

— Вчора, мабуть, забагато випив, — напрошується на грубість. Я, звісно, дівчина ввічлива, та не тоді, коли мене ображають.

— Ти зараз про що? Про мене чи про місце в якому прокинувся?

— І про те і про інше.

— Йди до біса. Я тебе сюди не кликала.

— Прокинулись ми разом, отже не вдавай із себе скромнягу. Тепер мені потрібна кава! Й зачини вже нарешті те кляте вікно, холодно, наче у холодильнику. 

 Не встигаю обуритись, адже його оголена спина зникає за дверима. Переводжу погляд на вікно й помічаю, що кватирка відчинена, хоч й пам'ятаю, що коли лягала все було зачинено. Поспішаю слідом за чоловіком, коли переконуюсь, що морозне повітря більше не проникає до кімнати. Він спускається східцями на перший поверх й прямує на кухню. Здається йому не вперше прокидатись у чужому домі. Робить собі каву, а після, його погляд зупиняється у вікні, за яким безмежні снігові замети.