Розділ 3

— Як тобі такий фокус? — самовдоволено цікавиться, коли зависаю від побаченого.

— Як ти це зробив? — прокліпуюсь, щоб переконатись, що мені все це не примарилось.

— Точно так, як роблю це кожної зими. Я ж казав, що можу стати в пригоді. Тому подумай перед тим як мені відмовляти. 

— І що ж входитиме у запропонований пакет послуг, якщо погоджусь? Снігу в гуртожитку мені не потрібно. Будеш у мене замість холодильника? Запитання чисто теоретичне. Це ще не означає, що задумалась над пропозицією.

— Ти ж полюбляєш подорожувати. А для мене відкритий увесь світ, де править холод. 

— Такі подорожі не для мене. Я постійно мерзну, — здається мені починає подобатись його провокувати.

— Не проблема, — заявляє не менш самовпевнено й трішки провокативно.

 Підходить до мене занадто близько, а після дмухає в обличчя і всім моїм тілом в мить розливається найприємніше у світі тепло. Навіть у піжамі стає жарко. Здається наче в мене під шкірою гарячий гейзер, води якого несуться замість крові. Очі на мить заплющую від задоволення. Ці його вміння мені подобаються значно більше, от тільки  досі не впевнена, що усе це справжнє. 

— Як ти це робиш? 

— Ти згодна? Впевнений, що мої вміння можна використати з користю.

— Ви ж мене все одно не відпустите зараз, чи не так?

— Пробач, та — ні. Я надто далеко зайшов. 

— А якщо ви вмієте стирати спогади й коли я виконаю ваші умови, змусите все забути? 

— Ти фільмів передивилась. Та, щоб тобі було спокійніше, я дам тобі на зберігання свій перстень, — на підтвердження власних слів й серйозності намірів стягує зі свого пальця й протягує його мені.

— Ти геть збожеволів? — майже в один голос поговорюють його брати, якщо вони й справді рідні. Можливо вони брати однієї секти, секти блондинів.

Швиденько вихоплюю каблучку, поки не передумав.

— Можна тебе на хвилинку, — кличуть його до себе й перешіптуються, а я приміряю перстень на свій пальчик. Якщо інші двоє так бурхливо відреагували на його пропозицію, отже потрібно погоджуватись. 

— Я згодна, — змушую їх знову спрямувати свої погляди на мене.

— Чудово, отже тепер знайдемо для тебе пристойного кавалера, — не звертаючи уваги на невдоволення братів, із задоволенням вигукує Лютий. Вперше бачу його щиру посмішку. Як і більшість чоловіків полюбляє отримувати те, чого хоче.

 Не знаю яким дивним чином, на моїх плечах з'являється теплий блакитний пуховик і чоботи, а після мені пропонують вийти у двір разом із ними. Невже ми й справді прямуємо на пошуки пари для мене. Не думаю, що хтось погодиться, побачивши мене у пуховику й піжамних штанах, запханих у чоботи. Та й на супер красуню я не схожа: ані довгих тобі ніг, ані густої шевелюри, ані модельного зросту. Ще й ластовиння, якого завжди соромилась, зафарбовуючи тональним кремом. Що я тільки не перепробувала, щоб від них позбутись. В хід йшов морквяний сік, шматочки лимона й свіжого огірка, якими обтирала обличчя. Та вони досі зі мною. Позбутись можна будь-чого, окрім дарів природи, які ти не просила.

 Здається я таки помилялась і десь тут є інші люди. В мене навіть настрій покращується. Вони самі ведуть мене туди, де можна знайти допомогу додому й від них спекатись. Нехай я й погодилась на їх умови, та це було через безвихідь.

— Зачекайте, як же я все-таки сюди потрапила? — наздоганяю чоловіків. 

— Пташечкою прилетіла, — буркає той, якого я вже встигла образити й навіть відлупцювати. — Й однієї пташки нам замало, — додає, відмітивши для себе мою реакцію на його відповідь.

І звучить це вкрай моторошно.

— Що все це означає? Як можна було приволокти мене бозна-куди поки спала? 

— Невдовзі сама все побачиш.

 Ця ексклюзивна трійця просто стає колом. І це здається не менш моторошним, ніж їхні слова про пташок. Невже сектанти якісь із неймовірними фокусами, які не піддаються логіці? Підходжу ближче і з подивом помічаю, що у їх колі сніг починає танути, утворюючи калабаню. Гарячі чоловіки, що тут скажеш. Лютий присідає навпочіпки  й торкається талого снігу, який від його дотику миттєво замерзає й перетворюється у кригу. Та це ще не найдивніше. Нехай мене назвуть божевільною, та я готова заприсягтись, що у тій кризі бачу людей. 

— У мене галюцинації? — протираю долонею очі.

— Ні, просто саме тобі цього року поталанило до нас потрапити. Ти ще багато цікавого побачиш, — відповідає той, що полюбляє імбирне печиво.

— Я б не називала це так гучно. Сюди більше підходить не поталанило.

— В будь-якому випадку звідси тільки один вихід й наскільки швидко ти повернешся додому залежить тільки від тебе, — додає так званий Лютий, переводячи свій погляд із криги на мене. 

— І від твого партнера по нещастю, чи то щастю, не розберешся, — недбало доповнює їх відповіді третій.

Далі вони ігнорують кожну наступну мою спробу продовжити діалог, зосереджуючись на кризі перед собою, у якій й справді метушаться люди. Ми наче спостерігаємо за ними по камері. У цю мить відчуваєш себе по-справжньому божевільною.