Розділ 2

— Далеко зібралась, пташечко? — доволі спокійно цікавиться той що здається трішки старшим. Хоча я невпевнена. Вони схожі, наче рідні брати й теж світловолосі. Та вже саме звертання мене лякає до неможливості. Точно маніяки. 

— Повертайся до будинку, бо замерзнеш, — говорить інший, коли звертає увагу на мої стопи в шкарпетках, які загрузли у глибокому снігу. Від холоду й відчуття крижаної вологи міцно стискаю пальці на ногах. Та й неконтрольоване тремтіння всього тіла не залишається непоміченим.

 Звісно, повертатись я не збираюсь, адже очевидно, що там нічого хорошого на мене не очікує. Тепер навіть відсутність теплого одягу й взуття мене не лякає. Роблю спробу їх оббігти й стрімголов лечу до краю узвишшя, щоб переконатись, що внизу є якісь поселення й люди, які зможуть мені допомогти. Серце німіє, коли помічаю, що й там нічого окрім нескінченних килимів снігу й засніжених пагорбів, на яких, наче вартові у білих шубах стовбичать ялини й сосни.

— Красиво, чи не так? — чую вже в себе за спиною. Мимоволі дивлюсь донизу й прикидаю наслідки, які на мене можуть очікувати, якщо зараз стрибну. Та одразу усвідомлюю, що не зробила б цього за жодних обставин. Я надто люблю життя, щоб ось так ризикувати. Під товщею снігу можуть ховатись кам'яні виступи.

— Ви мене вб'єте? Чи спочатку… — не дозволяє мені договорити, перебиваючи на цьому моменті.

— Начитаються тих дарк романів, а після у всіх бачать збоченців, — обурюється незнайомець. — Ти навіщо відлупцювала мого брата? Він тобі печива з какао, а ти так негарно з ним. 

— Негарно?!! А викрадати мене посеред ночі з ліжка — цілком нормально?! — навіть обуритись вдається, наперекір страху й крижаному холоду, який до болю сковує мої ноги й пронизує все тіло. Тремтіння голосу й обривчасті слова аж ніяк не сприяють моїй вдаваній сміливості.

— Ніхто тебе не викрадав і нічого окрім кохання тобі не загрожує.

 Не знаю якого ефекту він прагнув досягти, коли проговорив це в голос, та слово “кохання” тут прозвучало надто двозначно і лячно. В мене навіть мову відбирає.

— Та не про те ти думаєш, — зітхає, прицмокуючи язиком. — Пропоную повернутись до будинку, поки не довелось тебе розморожувати. Хворою ти нам тут ні до чого, — вкотре напрошується на мій нажаханий погляд. Краще б він мовчав. Його спроби мене заспокоїти, мають зворотний ефект. Тепер я й справді задумуюсь над тим, щоб все ж ризикнути й випробувати власну долю з екстремальним спуском.

 Не встигаю навіть зорієнтуватись, як мене підхоплюють, наче важу не більше за кошеня і ймовірно закидують собі на плече зі словами:

— Я ж казав, що твої дипломатичні переговори не допоможуть, одразу потрібно було робити по-моєму.

— Відпустіть мене, негайно! Що ви собі дозволяєте? — вимогливий тон поступово змінюється благальним, а після взагалі сльозами.

— Ти тільки більше її налякав. Тепер вона й справді бачитиме в нас збоченців, — вичитує його той, що тепер мені подобається значно більше.

— Якось переживу, — зухвало буркає у відповідь й прямує до будинку.

— Хто б сумнівався. Налякав бідолашну ледь не до смерті. Сумнівно, що тепер навіть слухати нас стане.

— А у неї іншого вибору не буде, — ймовірно ця відповідь зараз пролунала більше для мене, ніж для того, хто це зауважив. Зрештою в дечому він має рацію.

 Що б на мене не очікувало далі, великого вибору мені не залишають. Впевнена, що розмова із більш адекватним чоловіком мала б ідентичні наслідки й мені таки  довелося б повернутись із ними до будинку. Інакше замерзла б, або ж покалічилась, якби все ж таки спробувала екстрено спуститись з узвишшя. Тому доводиться смиренно йти, в моєму випадку нестись в невідомість, сподіваючись, що мене не закопають під найближчою кучугурою снігу. Потрібно було разом із подругою йти на автобус і їхати додому. Та тепер пізно жалкувати. Назад вороття немає. Можливо вдасться якось з ними домовитись.

 Всередині мене скидають із плеча на диванчик біля каміна. Не скажу, що доволі грубо, та все ж не панькаючись.

 Незнайомець, якого першим зустріла у будинку вже не такий веселий, як був спочатку. Ймовірно хоч чогось я таке домоглася. Мій удар стер дурнувату посмішку з його обличчя. Хоч маленька, але перемога. Хоча з якої сторони подивитися. Цей трюк може дорого мені коштувати. Троє кремезних чоловіків під одним дахом зі мною й одного з них я вже встигла роздраконити. Така собі перспектива.

— Підходь ближче до каміна, щоб зігрітися. Нас можеш не боятися. Якщо будеш слухняною, невдовзі повернешся додому.

 Вже вкотре своїми неоднозначними фразами змушує моє серденько тріпотіти від страху. Він що спеціально? Отримує від цього насолоду?

— Не думаю, що ти її заспокоюєш, — відповідає замість мене той, кого відлупцювала напередодні. Ймовірно увесь цей страх відобразився на моєму обличчі. — Я б на її місці почав боятись тебе ще дужче.

— А що мені їй сказати? Розповісти, що замкнемо її у будинку з незнайомим мужиком поки вони не закохаються? Це через тебе ми зараз у повній дупі, — гнівно вказує на того, хто приніс мене сюди. — Навіщо було битись об заклад із Пернатим. Хіба не знав, що вони ще ті пройдисвіти. Зараз десь сидить собі й потішається. Я вже говорив, що твій темперамент до добра не доведе.

— Я все владнаю. Знайдемо нашій пташці достойного кавалера і всі щасливі.