Розділ 1

 Солодко потягуюсь, наче кішечка, не розплющуючи очей. Знаю, що сусідка по кімнаті поїхала додому на свята раніше за мене й спеціально залишила фіранки розсунутими, щоб не провалялась у ліжку до обіду. Запізнитись на автобус — звична для мене справа й навіть будильник не допомагає. Зазвичай його життя надто коротке. Ось тому ніколи не наводжу його на своєму смартфоні. 

 Зрештою, коли повіки неквапливо підіймаються, усвідомлюю, що не впізнаю місця, де так добре виспалась. Виникає непереборне бажання знову заплющити очі, а після повторити все іще раз, добряче прокліпавшись, щоб переконатись, що не примарилось. 

 Очевидно, що це — не допомагає. Білосніжні стіни, яких ніколи не було у гуртожитку, не стають синіми, а двоспальне, до біса, зручне ліжко з м'якеньким матрацом не змінюється стареньким диваном. Я досі у незнайомій, але в доволі затишній кімнаті. Та хто взагалі думає про затишок коли прокидається у чужому місці без будь-яких пояснень?!!! Сама собі дивуюсь. Геть мізки розгубила з тими іспитами!

 “Мене що викрали поки спала?” — подумки запитую й одразу намагаюсь віднайти ірраціональну відповідь: “Та ні! Це безглуздо! Я ж не донька багатіїв, в яких можна вимагати викуп.” Зрештою й викрадення бувають різними. І це припущення лякає навіть більше. Не хочеться потрапити до лап якогось божевільного. У мене ще все життя попереду. З тим навчанням навіть на розваги часу не вистачало. Шкода, що ми починаємо це розуміти надто пізно. 

  Повільно підводжусь із ліжка у своїй піжамі з оленями й намагаюсь все тут добре роздивитися. Якщо мене таки викрали, потрібно по максимуму все тут запам'ятати для поліції, якщо, звісно, вона мені ще знадобиться. Поліція в нас дуже пунктуальна особливо в передсвятковий й святковий період. А якщо мені не вдасться звідси вибратись?

Чітко пам'ятаю що були з подругою в гостях за містом, куди нас запросила одногрупниця. Біля дев'ятої вечора повернулись до гуртожитку, трохи потеревенили, випили чаю й полягали спати. А далі — прокинулась у цьому місці. Можливо я досі сплю? Та все здається аж надто реальним, щоб сумніватись.

  Невпевнено прямую до єдиних дверей у цій кімнаті з надією що вони відчинені, та віра в це з кожним кроком гасне все більше, чого не скажеш про страх. Він наступає на п'яти, гальмуючи порив невиправданої сміливості. Майже впевнена, що вони замкнені, від чого шкірою біжать сироти. Тільки тепер до мене доходить, що для початку можна було визирнути у вікно, та моя рука вже торкається дверної ручки.

 На мій превеликий подив, без перешкод виходжу у просторий коридор, де помічаю східці, якими можна спуститись донизу. Отже, в цьому будинку, як мінімум, два поверхи. З впевненістю можу сказати, що тут точно ніколи раніше не бувала. Місце геть незнайоме, зважаючи, що маю хорошу пам'ять. Можливо подруга вирішила так наді мною пожартувати? З усіх припущень —  це мені подобається найбільше, хоч й ладна її за це прибити. Мені й у житті стресу вистачає. З іншої сторони це — малоймовірно, зважаючи на те, що саме сьогодні приїздить її брат, якого вона повинна була зустріти. Можливо рейс скасували через негоду. Дуже хочу на це сподіватись.

 Чого точно не очікувала в цьому місці, так це — аромат свіжоспеченого імбирного печива й гарячого какао, який доноситься поверхом нижче. Те, що напій гарячий — виключно плід моєї уяви. Ймовірно викрадач полюбляє свіжу випічку. Таке собі поєднання як для маніяка. Якось вже зовсім по-дитячому. Та хто я така, щоб засуджувати чиїсь вподобання. Версія з пранком від подруги здається цілком логічною.

 Обережно спускаюсь донизу, намагаючись не видавати жодних звуків й помічаю кухню, на якій пурхає, в прямому сенсі цього слова, незнайомець у теплому в’язаному светрі новорічної тематики. Та ми з ним тепер, наче з однієї секти любителів північних оленів й сніговиків. У нього на диво хороший настрій, оскільки пританцьовує біля дека зі свіжо приготовленим печивом. Не знаю наскільки це добре. В нього є причини радіти, чого не скажеш про мене. Моєї подруги поки що ніде не видно. І це дуже, дуже поганий знак. 

 Ось тепер стає по-справжньому моторошно. Чула раніше що маніяки зазвичай здаються, на перший погляд, доволі доброзичливими. Зовнішність зазвичай оманлива.

  Помічаю дерев'яні двері, які стають моєю наступною ціллю. Швидше за все вони ведуть до виходу. В якій частині міста я б зараз не була, найкращим варіантом для мене буде якомога швидше знайти людей, будь-яких перехожих й попросити у них про виклик поліції. Нехай правоохоронні органи з усім розбираються. Думаю, якби це був жарт, першою я б побачила саме подругу.  

 Незнайомець зі світлим волоссям середньої довжини мене не помічає, тому якомога тихіше просуваюсь ближче до дверей і тремтячими руками тягнусь до дверної ручки з надією що й ці двері також відчинені. І поки що мені ще таланить.

 Вилітаю наче ошпарена й ціпенію від неприємної несподіванки. Висновки виявились надто поспішними. Навколо нескінченні простори снігу й засніжених ялин. Жодного натяку на цивілізацію. От і все, приїхала. Я в цілковитому шоку, адже тепер розумію, що ймовірно, мене повинні були викрасти вже не менше як декілька годин тому, щоб встигнути вивести з міста бозна-куди. Якби напередодні була в клубі, могла б подумати, що підсипали щось у напій, та подібні заклади вже не відвідую дуже давно. Зрештою я твердо переконана, що заснула у кімнаті гуртожитку. Уявлення не маю що мені робити і в кого просити про допомогу. Навколо жодної живої душі, а на мені тільки піжама й теплі шкарпетки. Ані тобі нормального одягу, ані — зимового взуття. А це вже серйозна проблема й серйозна перешкода моєму порятунку.