4 глава, Артем

Артем Остапчук.

Ранок тридцять першого грудня почався добре, аж занадто добре. Прокинувся я від запаху смажених млинців та кави. Схоже, що сестра вже не спить. Тільки вона ось так прокидається та починає готувати на кухні. Мама ж в цей час ще спить. Пізно лягає спати, страждає від безсоння. А Женька встає рано та як завжди будить мене.

Я встав, одягнувся та пішов на кухню. І справді, на кухні вже була сестра. Вона стояла біля вікна та пила каву. Як тільки почула як я зайшов повернулась до мене.

— Таке відчуття, що зараз не зима. Снігу досі немає, але дощ вчора був. А це значить на дорогах ожеледиця. Ти впевнений, що хочеш поїхати у частину на машині?

— Впевнений, — я підійшов до сестри, — я вмію обережно водити машину.

— Ах, так. Ти ж у нас профі, — сестра усміхнулась та почала робити мені каву.

— Повинен бути, адже відповідальний за всю команду, коли їдемо на виклик.

— А сьогодні відповідальний тільки за себе.

— І за Віку.

— Я так розумію, ти з нею зустрічаєшся.

— Почав. Вона хороша…

— Брате, коли ти про неї говориш, то світишся. Такого давно не було, тож я тобі вірю, — Женька поставила переді мною чашку з кавою та млинці, — їж, бо треба ж якось до своєї коханої доїхати.

Я почав сміятися, але розумів, що це правда.

Доївши два млинці та каву, одягнувся та вже попрощався з сестрою. Збирався виходити. З кімнати вийшла мама.

— Ти вже йдеш?

— Так. Буду другого січня.

— Будь обережним…

— Як завжди, мамо.

Я її обійняв, потім вийшов з квартири та поїхав до Віки.

Зараз ми з Вікою та Андрієм витягли жінку з машини. Її поклали на ноші. Я роздивився навкруги. Всі ще працюють. Наш командир розмовляє з іншим. Вони подивились у мою сторону і мені стало зрозуміло, що говорять саме про мене.

— Так, робити тут вже нічого, тож я пішов.

— Йди, не радий тебе бачити, — вигукнув я. На мене подивилась Віка.

— Чому ти так з ним?

— Довга історія. Якось розповім, але не зараз.

Доробивши всю роботу, ми підійшли до командирів. На мене подивився другий командир. Та навіть усміхнувся.

— Радий тебе бачити, Артеме.

— І я вас радий бачити, — відповів тим же. — Все вже зроблено, — звернувся до Ігоря.

Він кивнув головою.

— Молодці. А тепер гайда до машини.

Ми пішли з Вікою до машини. Вона дивилась не на дорогу, а на мене. Непорозуміння в її очах на мене почало тиснути.

— Це мій колишній командир. А той чоловік на щастя колишній напарник. Ми з ним не знайшли спільної мови з найпершого дня. Мені здавалось що він на роботі випиває. Наражав і себе та інших на небезпеку. Поговорив з ним… побилися. І в один день дізнався, що в іншій бригаді не вистачає водія.

— Це наша бригада? — тихо запитала Віка.

— Так. Я написав заяву на переведення. Командир не хотів мене відпускати, але відпустив. Бо знав, що конфлікти в команді — це погано.

Віка кивнула на знак згоди.

— А тут я відчуваю себе як дома. І зрозумів, що я знайшов не тільки приємних людей, а ще й команду яка стала одним злагодженим механізмом. Таке рідко зустрінеш. — Ми підійшли до машини, я подивився на Віку, — і з тобою б не познайомився.

Віка усміхнулась та опустила голову. Я взяв її за підборіддя та підняв так, щоб наші очі зустрілися. Віка подивилась на мене. Я нахилився до неї, ми почали цілуватись. Вона не відштовхнула мене, а навпаки притягнулась до мене.

Я відпустив її губи, Віка на мене подивилась.

— І скільки ти на мене чекав? — запитала вона. Це питання для мене не було важким, бо знав цю відповідь заздалегідь.

— П’ять років, — сказав та побачив як до нас вже почали підходити інші. Ігор подивився на всіх.

— Молодці добре попрацювали.

— Сподіваюсь медики зроблять все можливе, щоб ці люди, яких ми врятували залишились живими, — додала Олеся. Ігор кивнув.

— А зараз поїхали у частину.

Ми всі сіли у машину, я сів за кермо. І ми всі поїхали. Їхали не те щоб повільно, але повільніше, ніж на виклик. Віка постійно дивилась на мене, я у лобовому склі ловив її погляд.

За п’ятнадцять хвилин всі зайшли у частину та пішли у роздягальню. По всім видно було, що втомились, але тут присутній новорічний настрій, якого на трасі не було й близько.

Коли всі привели себе до ладу, зайшли на кухню, де дівчата тільки почали готувати вечерю. Марина подивилась на все:

— До Нового Року залишилось всього шість годин, а у нас нічого ще не готово. А так хотілось, щоб все було ідеально.

Женя подивився на неї:

— Я готовий допомогти з приготуванням, звісно, коли вип’ю гарячого чаю.

— Я теж готовий допомогти, — сказав я та подивився на хлопців.

— То що, — Діма потер руки, — вип’ємо чаю та будемо допомагати дівчатам?

Всі погодились, навіть Олег, який тікав від бабусі з приводу цього.

Тож Марина приготувала всім чай. Почалась розмова про мене та про мого колишнього напарника. І відповідь Віки здивувала всіх:

— Коли дізналась про цю історію, так і захотілось покласти на лопатки цього чоловіка. Шкода, що він був далеко від нас.

— Ти покласти його на лопатки? — запитав зі скепсисом Олег.

— Уяви собі. Я можу.

— Та щось слабо віриться.

— Перевіримо?

— Пфф, давай, — Олег встав з дивану, а Віка поставила чашку на поверхню.

— Підходь до мене, якщо ти безсмертний, — сказала Віка, а всі почали сміятись.

Олег підійшов до Віки з посмішкою людини, яка впевнена, що це просто жарт.

— Обережно, — кинув він, — я важкий.

— Не проблема, — спокійно відповіла Віка.

Вона стала навпроти нього, ніби нічого особливого не відбувається.

— Дивись, — встиг сказати Олег, — якщо що, я…

Договорити він не встиг.

Все сталося за кілька секунд.

Віка зробила крок ближче, легко перехопила його руку, трохи розвернула корпус — і різко, але чисто змістила центр ваги. Олег навіть не зрозумів, у який момент підлога опинилась надто близько.