3 глава, Вікторія

Вікторія Литвиненко.

Ранок почався цікаво з подарунків брата. Мама з братом вирішили, що якщо я буду святкувати не дома, подарують подарунок зранку. Вони мені подарували камуфляжну футболку, та яка мені подобалась. Я їм також подарувала подарунки, все те, що їм хотілось.

Я вже зібралась, одягла джинси, білу кофту та чоботи. Мені в цей час подзвонив Артем. Я швидко відповіла:

— Привіт, ти виходиш?

— Привіт. Зараз вийду, чекай, — вже хотіла покласти слухавку як до мене підійшла мама.

— Це він? — я прикрила рукою динамік.

— Так, — усміхнулась.

— Нехай зайде.

— Навіщо? — здивовано запитала.

— Щоб познайомитись. Нам треба ж знати з ким ти зустрічаєшся, — ну як завжди, подумала я.

Зітхнула та сказала у слухавку.

— Зайди, будь ласка, — сказала Артему.

— Навіщо?

— Зайди, мама хоче тебе побачити.

Я почула як Артем зітхнув. Він так робить, коли не хоче щось робити, але погоджується. І все заради мене.

— Яка квартира?

— Третій поверх, квартира сорок дев’ять. Я тобі відчиню.

Поклала слухавку та подивилась на маму.

— Зараз буде тут.

У коридор вийшов ще брат. Він подивився так, ніби зараз буде оцінювати Артема, хоча він його вже бачив. У нього завжди такий погляд, коли я знайомила його зі своїми хлопцями. Це було двічі. І двічі це було “добре”.

Я відчинила двері. І побачила Артема. Він як побачив мене, усміхнувся.

— Заходь, — тихо сказала я. Артем пройшов у квартиру, зупинився на порозі. Мама на нього подивилась та усміхнулась. Брат підійшов до Артема та потиснув йому руку.

— Ми з тобою знайомі, — сказав брат.

— Так, ти приїжджав до частини.

— Ага і видав мене, розповідав все, що тільки можна та не можна.

— Артеме, а як ви ставитесь до нашої Віки?

Артем подивився на мене.

— Коли ми виїжджаємо на виклик, вона біжить у саме пекло. Дуже хвилююсь. Ніколи так не хвилювався перед тим як Вікі забігла у той дитсадок.

— Ага, хвилювався, але ж потім назвав мене героїнею.

— Бо так воно і є. У нас в команді тільки дві божевільні. Одна варта іншої, — сказав Артем. Мама подивилась на нього здивовано.

— В якому сенсі божевільні?

— В сенсі, що завжди найперші не слухаючи командира, — я закотила очі.

— Ходімо вже, а то тут буде допит по повній програмі. І розпитувати будуть точно не про тебе, — сказала я та почала одягати пальто.

Ми вийшли з квартири та почули мамин голос:

— Коли вдома будеш?

— Другого січня, — ми побігли сходами вниз. Підійшли до чорної машини марку якої я досі запам’ятати не можу. Сіли у неї та поїхали до своєї вже рідної пожежної частини.

Зараз ми кинули все, що тільки можна і новорічний настрій зник. В голові включився вогник “Робота”. Ми забігли до приміщення зі спорядженням. Хлопці вже були там їх настрій битви сніжками закінчився.

— Хтось знає що сталося та чому саме ми? — запитав Олег.

— Знає тільки командир, — відказала Марина, яка вже була в формі. В приміщення зайшов Ігор. Він був вже зібраний.

— Масштабне ДТП на трасі Київ-Полтава. Ми найближча рятувальна служба. Команда котра на зміні приїде на п’ять хвилин пізніше, ніж ми. Тож…

— Все залежить від нас, — продовжила Марина. Ігор кивнув та додав.

— Зоряна їдеш з нами. Якщо що будеш допомагати Стасу та Олесі.

Зоряна розгублено подивилась на всіх.

— Все буде добре, — сказав Стас.

Тож ми за хвилину всі вже були у машині. Артем завів машину, включив сирену, яка вила так, що закладала вуха. Всі були сконцентровані, мовчазні, навіть Олег мовчав, який якийсь жарт то й підкине. Але він тільки зітхнув, готуючись до того, що побачимо зараз.

Артем зменшив швидкість, зупиняючись біля машини поліції, яка вже обвела периметр аварії стрічкою. Ми швидко вийшли з машини. І я побачила жахливу картину: сніг падав густими пластівцями, розмиваючи контури світу. Траса була слизька, чорний лід ховався під білим покривалом. Попереду виднівся справжній хаос із металу.

Чотири машини зім’яті в одну деформовану конструкцію — наче хтось зібрав їх разом у велетенський кулак і сильно стиснув.

Одна автівка стояла боком, передня частина повністю вм’ята.

Інша — вибита на узбіччя, задні двері напів зірвані, багажник відкритий, у ньому розсипані новорічні пакунки.

Третя — згорнулася гармошкою, передні колеса розвернуті під неприродним кутом.

Четверта — завалилась у напівкювет, наполовину в сніг, з миготливими фарами, що раз у раз давали короткі проблиски світла, наче подавали сигнал.

Повітря було важким — перемішані запахи бензину, пилу від подушок безпеки, гару та зимової вологи.

Люди бігали вздовж траси — деякі тримали телефони, хтось плакав, хтось просто стояв і не міг поворухнутись від шоку.

Чоловік років п’ятдесят тримався за голову й ходив колами, щось нерозбірливо говорив, наче винив себе. Ігор швидко оцінив обстановку та почав давати команди.

— Марина та Женя до першої найближчої машини. Діма та Олег машина на узбіччі. Віка та Артем до третьої машини. Олеся та Зоряна готуйте медичні препарати, я зі Стасом до четвертої машини, — всі розбіглись по місцях. Ми з Артемом побігли до третьої машини у якій очевидно, що були люди. Одна так точно. Підбігли та дійсно побачили жінку. Вона сиділа між сидінням та подушкою безпеки.

— Подушка зберегла їй життя, але дивись — травмувала ніс і лоб, — тихо сказав Артем.

— Бачу…

— Таке буває. Спрацьовують дуже різко. Працюємо обережно.

Ми вже готувалися до деблокування, коли за спиною завила ще одна сирена.

Світло проблискових маячків розрізало снігову завісу.

— Нарешті приїхали, — коротко кинув Артем. Він вже був сконцентрований на роботі, як і я. Краєм ока побачила, що з цієї машини вийшло чоловік шість. Один з них роздав команди та підійшов до Ігоря. Видно, що то командир бригади. І раптом помітила, що до нас йде чоловік.