2 глава, Марина

Марина Шевченко.

У цьому році Новий Рік у нас особливий. Вся команда у повному складі та ще й Зоряна прийде. Це дівчина Стаса з якою ми мало знайомі. 

Я прокинулась о сьомій ранку. Спати не хотілось, вже було передчуття свята. І ніяка сирена сьогодні не прозвучить, бо ми сьогодні всі вільні. 

Розбудила своїм шарудінням на кухні Женю. Він же тепер живе у мене. Він на мене бурчав, що я його розбудила. Але бурчав по-доброму. А саме усміхаючись. Зробив нам каву, поки я робила пряники за маминим рецептом. Вони дуже смачні виходять. До цього замовила форми пожежної машини та каски. Це було цікаво як я їх замовляла. Адміністраторка подивилась на мене здивовано, та коли дізнавшись, що я працюю в пожежній частині вона просто сказала: “Добре. За тиждень формочки будуть у вас”. Женя допоміг мені прикрасити декілька, які залишимо вдома для себе. Цікавим був момент, коли він намагався провести рівно лінію. Ми сміялись так, що забули про час. Загалом об одинадцятій ми були у пожежній частині з пряниками та іграшками для ялинки. Після приїхали Віка з Артемом, після них Діма, Олег, якого бабуся не хотіла відпускати, але все ж відпустила. Потім приїхала Олеся, Стас та Зоряна. Вони в двір зайшли одночасно. І тільки наш командир приїхав пізніше за всіх. Та ще й підкупив подарунками. Але, те, що він мені подарував безцінно —  ще один жетон тата. 

Олеся з Ігорем пішли, а я стою з цим жетоном у руках та просто дивлюсь на нього. Відчуваю як по щокам починають текти сльози. Віка подивилась на мене:

—  Марин, ти чого?

—  Я думала… що той жетон який є у мене єдиний, але… —  я шморгнула носом.

Віка мене обійняла, а потім сказала:

—  У тебе хоча б вони є, а у мене жодного. Нічого зі служби тата не залишилось, —  я її обійняла. У нас з нею спільна історія. Ми втратили наших батьків, бо її тато також загинув.

—  Дівчата, ви чого? —  у кімнату зайшли Артем та Женя.   

—  Згадали спільну втрату, —  сказала Віка та відпустила мене з обіймів.

—  Просто Ігор подарував мені ще один жетон тата, —  показала хлопцям. Ми дивились на нього кілька хвилин. Після я отямилась та подивилась на хлопців.

—  Гірлянди висять?

—  Так. Там такий сніг почався, що в дворі буде не пройти. Тож прийшли подивитись як ви тут і взяти лопати.

—  Я їх вже взяв! —  почувся голос Діми, —  і годі там базікати. Краще ходімо сніг прибирати.

—  От я тільки не розумію навіщо, —  вставив свої п’ять копійок Олег, який також зайшов у кімнату,  —  він же йде. Приберемо і знову треба буде прибирати. Це марна робота.

—  Ну, якщо не хочеш прибирати сніг, то будеш допомагати нам, —  сказала я. Олег подивився на мене, а потім що відбувається навколо. Почухав потилицю та подивився на хлопців.

—  Бабуся б мене заставила їй допомагати, ледве втік від цього. Тож я з вами.

—  Тоді тримай, —  Діма дав лопату Олегу. Хлопці вийшли на вулицю. Я подивилась на Віку, а вона на мене. І ми почали сміятись.

—  Все ладен робити тільки б нам не допомагати, —  сказала Віка.

—  Так, ти ж сама чула, що він тільки втік від такого вдома. До речі, що у нас вже готово?

—  Ялинка прикрашена, —  Віка роздивилась кімнату повністю, —  та й кімната загалом теж. Тепер йдемо на кухню, будемо готувати все, що ти задумала. Бо я бачу — в тебе там якийсь список є.

Я тільки усміхнулась і витягнула з кишені складений у кілька разів аркуш.

— Це не список. Це… стратегічний план святкування, — сказала я, урочисто розгортаючи його.
— Ого, — Віка підняла брови, — у нас тепер свято за тактико-оперативною схемою?

— А ти думала, — я хмикнула, — як інакше вижити з нашими чоловіками? Якщо їх не організувати — вони або все з’їдять до вечері, або влаштують змагання, хто швидше почистить мандаринку.

—  Ніби дорослі чоловіки, рятувальники…

—  А в душі ще ті діти, —  перебила Віку. Вона почала сміятись.

—  Це точно.

Ми зайшли на кухню. Почали з холодильника діставати необхідні продукти. Приготуємо декілька салатів, картоплю з м’ясом та торт. Його буде готувати Олеся. Вона смачні торти готує. 

У кухню зайшла Олеся. На обличчі усмішка, видно поговорила з Ігорем добре… А може не тільки поговорила.

—  Ви почали готувати?

—  Так, ось Віка буде один салат готувати, я — другий.

—  А я займусь приготуванням торту, —  сказала Олеся. 

У нас почався процес приготування святкової вечері. А хлопці тим часом прибирали сніг на подвір’ї. Через вікно було видно як вони прибирають, сміються. Діма з Олегом по їх виразу обличчя встигли вже посперечатись про щось. На кухню зайшли Зоряна та Стас. 

—  Бачу процес приготування вечері вже йде повним ходом, —  сказала Зоряна.

—  Так, —  я подивилась на неї, —  допоможеш?

—  Так.

—  А, що там хлопці?

—  Прибирають сніг. Ось тільки ти з нашим командиром відпочиваєте, —  сказала Віка.

—  Ну, тоді піду виправляти цю несправедливість

Стас вийшов з кухні, а ми Зоряні дали завдання, щоб вона різала м’ясо.

— Ви давно з Стасом?   

— Давненько. Таке цікаве знайомство було. 

Зоряна почала розповідати про песика. Своє волонтерство завдяки якому вона познайомилась з Стасом.

— Якби не Рекс, то ми б не познайомились. Цей песик тепер живе з нами. Порода Джек-рассел-тер'єр. Активний такий, у нього навіть вже дітки є. Віддали песиків у хороші руки, —  тільки сказала Зоряна і ми почули сміх з прочиненого вікна. Я подивилась у нього. Лопати вже лежать на землі, а хлопці грають у сніжки.

—  Ні, ну ви подивіться. Виглядають як дорослі діти, —  сказала я, а дівчата почали сміятися. Тут раптом чуємо сигнал диспетчера. Ми переглянулись.

—  Серйозно? —  Віка скривилась, — сьогодні ж свято та ще й вихідний.

—  Побігли. 

Добре, що ще не почали готувати м’ясо. Зоряна прикрила його кришкою. І ми всі побігли до хлопців, які вже напевно, що збирались.