1 глава, Ігор

Ігор Савчук.

Цей рік мені запам’ятається надовго. В цьому році було аж три несподіванки. І їх звати Марина, Олеся та Віка. Три дівчини, які доєднались до нашої чоловічої компанії та розбавили своєю жіночністю. Та, що там коли з’явилась Марина вже стало веселіше. Вона дійсно як іскра для нашої команди. Завжди перша, порушуючи мої накази, але завжди закінчується все добре… на щастя. Це у неї від батька.

Олеся — наша психологиня, яка бачить людей наскрізь. Від неї нічого не приховати, навіть, якщо дуже захочеш. І я від неї нічого не зміг приховати. Навіть від неї я не зміг приховати те, що давно вважав утраченим — почуття. Я не думав, що колись знову можу покохати когось.

І звісно, ж наша Вікторія. Вона найменша в команді. Але влилась в наш колектив зразу. Ми не думали, що вона настільки витривала, бо дуже жіночна. Але тримає планку на рівні з Мариною. Вона для Віки стала як старшою сестрою. Також її підтримує Артем. Він ніколи так щиро не усміхався до приходу Віки. А тепер ходить та світиться. Віка його дуже зачепила. І я думаю, що це добре.

Сьогодні тридцять перше грудня. Марина проявила ініціативу зібрати всю нашу команду разом. Ми повинні були як завжди після зміни всі розійтись та святкувати Новий Рік окремо. Але Марина все вирішила за нас. Сказала: “Ми всі святкуватимемо окремо, це не правильно. Відсвяткуймо Новий Рік разом”. І їй ніхто не зміг відмовити, не тому, що вона б святкувала сама, а, тому що це б було цікаво. Щоб хоч раз провести це свято в нашій команді.

Я приїхав у частину о першій годині дня. Зайшов на територію та побачив як Женя з Артемом вішають над гаражем гірлянди. Здивовано подивився на це дійство.

— Доброго дня, командире, — спускаючись, сказав Артем.

— Доброго. Я думав, що ти нікому не дозволиш щось вішати у гаражі чи над ним.

— Хто я такий, щоб відмовити Марині і Віці?

— Знову дівчата? Зрозуміло.

— І вам здається припаде, — сказав Женя дивлячись на мене з гори та почав сміятись.

— Чому це? — вже стало цікаво.

— А, ось зайдете в спільну кімнату — дізнаєтесь.

— Ну, то піду, — сказав я та усміхаючись зайшов у будівлю. Зайшов у спільну кімнату. Побачив, що Марина та Віка прикрашають ялинку. Олеся розкладає пряники різних форм. Особлива форма печива — пожежна машина та каска.

— О, командир прийшов. Щось ти запізнюєшся, — сказала Марина як завжди у своєму стилі.

— Не треба робити невдоволене обличчя. Я дещо готував.

— І, що ж приготував? — на мене подивилась Олеся таким поглядом, що серце підстрибнуло. Я дістав з пакета декілька коробок. — Найкращі подарунки для трьох прекрасних дівчат.

— Не ведіться, він просто хоче зробити так, щоб ми забули про його запізнення, — сказала Марина.

— Йдіть сюди відкрийте, — сказав я.

Дівчата підійшли до мене. Я дав жовту коробку Марині, рожеву Віці та різнокольорову Олесі. Марина відкрила подарунок першою.

— Ти серйозно? — я подарував їй ще один жетон її тата. Він лежав у моєму кабінеті відтоді як Макса не стало.

— Думаю, що тобі він більше потрібен.

— Дякую, — Марина кинулась мені на шию так, що я її ледве втримав. Погладив її по спині, а після почув схлип. Тому відпустив її з обіймів.

— От, що ти зі мною зробив? — витираючи сльози та посміхаючись, запитала Марина.

— Ефект, який я очікував.

Після відкрила коробку Віка. У її коробці лежав плед, я його вибирав довго. Вирішив подарувати чорний плед де намальований вогонь.

— Це, щоб я не забувала, де знаходжусь? — вона обійняла мене та сказала — дякую.

— Ну, а тепер Олеся.

— Хотіла б я почекати до вечора, але цікавість перемогла.

Вона відкрила коробку. Там лежав шарф.

— Ти завжди його забуваєш.

Я повісив його їй на шию.

— Приємний на дотик.

— І теплий, — додав я.

— Які ніжності, — сказала Марина.

— Заздриш? — запитала Віка.

— Ні, у мене є Женя, то чому тут заздрити.

Ми всі почали сміятися. А я дійсно, не хочу приховувати від всіх наші стосунки з Олесею.

— А тепер піду у кабінет. Треба переодягнутися.

— Я піду з тобою, — сказала Олеся.

Ми разом вийшли з кімнати. Йшли мовчки один біля одного. Олеся все ж у цьому шарфі, який їй дуже пасує.

Ми зайшли у кабінет. Я замкнув його на ключ. Подивився на Олесю.

— Я дуже скучив, — прошепотів та підійшов до неї. Вона кинулась до мене в обійми.

— Я також, — прошепотіла. Ми почали цілуватись. Зовсім не ніжно, а пристрасно, як завжди, коли не можемо бути через роботу. Хоча й працюємо разом, зміни вночі не збігаються.

Не помітив як опинились на дивані. Шарф полетів на підлогу, як і весь інший одяг. Наші тіла зблизились.

За декілька хвилин лежимо один біля одного ще досі важко дихаємо.

— Кохаю тебе, — сказала Олеся. Вона каже це рідко, тому ці слова завжди особливі для мене. І я розумію, що не дарма відкрив їй своє серце.

— Я теж, тебе кохаю, — поцілував її у скроню, а вона почала усміхатися.

— Треба виходити, а то подумають ще щось не те, — сказала тихо Олеся.

— Нехай думають.

— Не боїшся їх підколів? — подивилась на мене здивовано.

— Звик до них. Не перший рік працюємо.

— А, Марина? Вона ж буде найперша з усіх.

— Я її не боюсь. Ти знаєш які у мене були підколи з її батьком? То був жах. Марина ще слабо кашляє.

І все ж ми встали та почали одягатись. Олеся підправляла зачіску, свою фірмову гульку. Одягла светр, джинси та білий халат. Вона вийшла з кабінету та пішла у кімнату, де дівчата прикрашають ялинку. Я також переодягнувся, сів за комп’ютер та почав переглядати виклики за цей рік. Їх було дуже багато.

— Хоч би не було ніяких викликів, — прошепотів сам до себе та відкинувся на спинку стільця.