Глава 5. S-ref

Бойко подзвонив о восьмій двадцять три, без привітання.

— Файл відкривали?

— Ні.

— Добре. Приїдьте о десятій.

— Можу раніше.

— Не треба. Людина, яка буде з ним працювати, приїде десь тоді.

— Хто?

— На місці.

— Ви зараз починаєте говорити як Левченко.

* * *

Бойко помовчав.

* * *

— Дев’ята тридцять.

І поклав слухавку. Андрій сидів навпроти з чашкою в руках.

— У вас уже стосунки.

— У нас конфлікт із графіком.

Міла зайшла на кухню босоніж, дістала молоко й сіла з пластівцями.

— Тобі куди сьогодні? — спитала Марина.

— До Лізи, потім у школу. Репетиція.

— Яка репетиція?

Міла підняла очі.

— Та сама, про яку я тричі казала.

Марина вже приготувалася заперечити. Потім зупинилася.

— Гаразд. Значить, забула.

Дочка подивилася на неї з підозрою.

— Ти не будеш сперечатися?

— Ні.

— Тато, вона точно мама?

Андрій не підняв погляду від чашки.

— Я сьогодні поза політикою.

Міла хруснула пластівцями й потягнула до себе телефон.

— До речі, після репетиції я, може, піду з Лізою по кросівки.

— «Може» — це вже купувати чи тільки дивитися?

— Дивитися.

— Скільки коштує «дивитися»?

— Мам.

— Питаю для сімейного бюджету.

— Тоді дорого.

Андрій нарешті підняв очі.

— Не втручайте мене. Я вже заявив нейтралітет.

Марина хотіла нагадати Мілі про куртку, про заряджений телефон і про те, що о сьомій вони вечеряють у бабусі. Зупинилася на куртці.

— Надворі холодніше, ніж здається.

— Я знаю.

— Це все.

Міла відсунула миску й уважно подивилася на матір.

— Ти точно кудись поспішаєш.

— У поліцію.

— Знову?

— Ненадовго.

— Це ви так говорите, коли повертаєтесь після третьої.

Марина хотіла сказати, що «ви» тут ні до чого, але дочка вже пішла шукати куртку. Андрій тихо сказав:

— Вона вчиться.

— У кого?

— Страшне питання.

* * *

Оксану Гурську Марина спершу прийняла за ще одну відвідувачку. Жінка років тридцяти п’яти зайшла з рюкзаком, поклала його на стіл Бойка й сказала:

— Телефон.

Марина не віддала.

— А ви хто?

— Оксана Гурська. Кіберпідрозділ.

Вона говорила рівно, без жартів і без бажання подобатися.

— Лист пересилали як вкладення?

— Бойку.

— Відповідали відправнику?

— Ні.

— Файл запускали?

— Ні.

— Тоді розблокуйте телефон і покажіть лист. Сам файл тут не відкриваємо.

— Це WAV.

— Це назва. Я не запускаю невідомі вкладення на телефоні, де в людини банк, пошта й особисті дані.

Марина віддала телефон без наступного запитання. Оксана зберегла оригінал листа, технічні заголовки й вкладення окремо, а потім пішла працювати з копією на службовій машині. Коли повернулася, принесла ноутбук.

— Файл справді аудіо. Звичайний PCM WAV. Ознак того, що це виконуваний файл під виглядом звуку, немає.

— Монтаж?

— Окреме питання. За десять хвилин я не дам висновку про походження запису. Метаданим теж не вірю без перевірки.

— Дата там є?

— Є: дванадцяте квітня 2007 року. Це лише записане поле, не доказ.

Марині сподобалося, що Оксана не прикрашала межі своєї роботи.

Назва файла була тією самою, що й код фотографії:

MK_F_07_14_AUDIO.wav

Оксана звірила її з папкою Левченка.

— Тепер код має сенс. Слухати будете?

— Так.

— Можна відкласти до повнішої перевірки.

— Не хочу.

Оксана поставила невелику колонку й запустила копію. Спочатку — звичайний кімнатний шум. Стілець, папір, хтось кашлянув. Потім жіночий голос:

— Дванадцяте квітня, дев’ятнадцять нуль сім. АМП-сімнадцять. Учасник МК-нуль-чотири. Сесія друга. Блок S-ref. Марина, готові?

І відповіла Марина — двадцятичотирирічна, жвава, трохи роздратована:

— А якщо скажу ні?

— Дам п’ять хвилин.

— А якщо за п’ять не стану готова?

— Ще два.

— Дуже гуманно.

Марина мимоволі усміхнулася. Голос був її. Не «схожий» — її. Спершу йшов нудний блок прикметників: уперта — п’ять, обережна — два, терпляча — «залежить із ким». Потім жінка сказала:

— S-ref закінчили. Переходимо до O-ref.

Марина відчула, як усередині все підтягнулося. На записі пояснили завдання. У S-ref твердження оцінювали щодо себе; в O-ref — щодо біографії іншого учасника. Інша людина могла любити те саме, але факт усе одно залишався чужим. Пішли приклади.

«У дитинстві зламала ліву руку, впавши з гойдалки».

— Не моє. Я праву.

«Увечері п’ю тільки чорний чай».

— Не моє. Я зелений.

Марина завмерла. Учора ввечері вона сперечалася з Андрієм, що чорний чай завжди був її звичкою. На записі відповідь прозвучала миттєво, без вагань. Оксана зупинила звук.

— Продовжуємо?

Марина кілька секунд дивилася на стіл.

— Так.

Наступне твердження:

«У бабусі на дачі була зелена емальована кружка без ручки».

— Не моє. У нас була синя. Моя — біла з котом.

Ще кілька фактів. Парфуми матері — теж чужі. Потім у кімнату зайшов чоловік. Марина впізнала батька з першого слова.

— Іро, ти ще довго?

— Хвилин десять.

— Тату, не заважай, — сказала молода Марина.

— Я мовчу.

— Ти вже говориш.

— От характер.

— Від тебе.

— Ні, це мама.

Хтось засміявся. Сучасна Марина дивилася в одну точку. Вона пам’ятала батьків голос, звісно. Але запис не був пам’яттю. Він стояв у тій кімнаті, живий, і сперечався з нею через дурницю.

На записі зашелестіли папери. Батько, здається, відсунув стілець. Потім зовсім буденно сказав:

— Мухо, ти ключі від машини в мене лишила?

— Я без машини.