Глава 2. Та, що лежить під каменем

В адміністрації Марина спочатку потрапила не туди. В одній кімнаті видавали якісь довідки, в іншій чоловік із пакетом документів голосно доводив, що його бабусю поховали «не на тих двадцяти сантиметрах». Жінка за скляною перегородкою вислуховувала його без жодних ознак душевного руху. Марина дочекалася, поки чоловік пішов.

— Мені треба перевірити поховання.

— Номер?

Жінці було близько п’ятдесяти. Коротке світле волосся, окуляри на ланцюжку.

— Сектор сорок три. Сьомий ряд. Сто дванадцяте місце.

Вона почала вводити дані.

— Прізвище?

Марина трохи затрималася.

— Северин.

— Ім’я?

— Оце якраз хочу з’ясувати.

Жінка підняла голову.

— В сенсі?

— Подивіться, будь ласка, що у вас записано.

Окуляри сповзли нижче.

— Пані, я не можу видавати інформацію про поховання будь-кому, хто зайшов із вулиці.

— Я розумію. Просто скажіть, чи збігається ім’я на пам’ятнику з вашим записом.

— А що там написано?

Марина відкрила фотографію. Жінка глянула. Спочатку на екран. Потім на Марину. Знову на екран.

— Це ви? На пам’ятнику?

— Так.

— Ви Марина Вікторівна Северин?

— Ні. Коваль.

Жінка відсунула клавіатуру.

— Секунду.

— Ви можете просто…

— Секунду, будь ласка.

Вона встала й пішла в сусідню кімнату.

Марина почула:

— Наталю Степанівно.

— Що там?

— Ідіть сюди.

— Я зайнята.

— Ідіть.

З’явилася інша жінка. Старша, повніша, в темно-зеленому кардигані.

— Добрий день. Що сталося?

Перша працівниця мовчки показала фотографію. Наталя Степанівна глянула на телефон. Потім на Марину.

— Паспорт є?

— Є.

— Покажіть.

Марина відкрила документ у застосунку. Наталя Степанівна звірила ім’я і дату народження.

— Це ваша дата?

— Саме тому я тут.

Жінка сіла.

— Давайте номер ще раз.

Марина повторила. На моніторі щось відкривалося довше, ніж хотілося.

— Є, — сказала Наталя Степанівна.

— Хто там похований?

Вона не відповіла відразу.

— Олена Павлівна Северин.

Марина відчула, як прізвище раптом стало важчим.

— Дата народження?

— Це я вам не буду читати.

— Вона не чотирнадцятого березня вісімдесят третього?

— Ні.

— Дата смерті — вісімнадцяте серпня 2009-го?

— Ні.

— Тоді цей пам’ятник взагалі не її.

— Виходить, що ні.

Марина поставила телефон на стіл.

— Коли його встановили?

Наталя Степанівна щось прокрутила.

— Шостого серпня.

— Цього року?

— Цього.

Три тижні. Марина сперлася пальцями на край столу.

— Хто?

— Таку інформацію я вам не дам.

— Там моє обличчя.

— Я бачу.

— Моє ім’я, дата народження і дата аварії.

— Бачу.

— І хтось три тижні тому поставив це на чужій могилі.

— Так.

— А ви не можете сказати хто?

Наталя Степанівна зняла окуляри.

— Я можу викликати завідувача. Можу показати йому фотографію. Якщо ви вважаєте, що вас переслідують або використали ваші персональні дані, можете звернутися в поліцію. Поліції ми дамо документи на запит.

— А як взагалі можна поставити на могилі неправильне ім’я?

Жінка знизала плечима.

— Пам’ятник замовляє користувач місця поховання. Ми реєструємо намогильну споруду. Не сидимо біля майстерні й не звіряємо кожну букву з актовим записом.

— Тобто хтось приніс документи на Олену Северин і поставив камінь «Марині Северин»?

— Схоже на те.

— Ви його бачили після встановлення?

— Я особисто? Ні.

Перша працівниця сказала:

— Я теж ні.

Наталя Степанівна глянула на неї.

— Катю, тебе ніхто не питає.

— Добре.

Марина ледь не усміхнулася. Не вийшло.

— Майстерня у вас записана?

— Є виконавець.

— «Граніт-Майстер»?

Наталя Степанівна глянула на монітор.

— Так.

— Значить, табличка справжня.

— Схоже.

— А хто користувач могили?

— Я вже сказала.

— Прізвище хоча б Северин?

Жінка подивилася на неї поверх окулярів.

— Не буду.

— Чоловік? Жінка?

— Не буду.

— Жива людина?

— Пані Коваль.

— Це не персональні дані.

— Ще трохи — і стануть.

Марина видихнула.

— Добре.

Наталя Степанівна трохи пом’якшилася.

— Послухайте. Я розумію, що це виглядає… дивно.

Катя тихо сказала:

— Дуже дивно.

— Катю.

— Мовчу.

— Але якщо я зараз почну вам читати чужі документи, потім дивно буде вже мені. Викликайте поліцію. Нехай оформлять.

— Завідувача покличете?

— Уже дзвоню.

Марина відійшла до вікна.

Андрій написав:

10 хв.

Вона відповіла:

Під каменем інша жінка. Олена Павлівна Северин. Пам’ятник поставили 6 серпня. Три крапки з’явилися майже відразу. Що за хрінь?

Марина набрала:

Нарешті правильна реакція.

* * *

Поліція приїхала раніше за Андрія. Молодий патрульний залишився біля входу, другий, старший, зайшов до кабінету з блокнотом.

— Бойко, — представився він. — Покажіть.

Марина показала фотографії. Він глянув на неї. Потім на екран.

— Це точно ви?

— Сьогодні вже четверта людина питає.

— Я по роботі.

— Так. Я.

— Фотографія стара?

— Мені там десь двадцять чотири — двадцять п’ять.

— Ви її десь публікували?

— Я її взагалі не пам’ятаю.

Він підняв очі.

— Тобто?

— Я знаю, як виглядала в двадцять шість. Сережки мої. Обличчя моє. Але саме цього фото я ніколи не бачила.

Бойко записав.

— Прізвище Северин знайоме?

— Ні.

— Конфлікти? Погрози? Колишні?