Глава 1. Северин

— Міл, ти хліб залишила відкритим.

— Я ще їм.

— Ти вже взулася.

— Це не заважає їсти.

Марина обернулася від кавоварки. Дочка стояла біля вхідних дверей із рюкзаком на одному плечі й тостом у руці. Один кед був зав’язаний, другий — ні. Волосся вона зібрала абияк і тепер намагалася знайти гумку, яка вже була в неї на зап’ясті. Марина показала на руку. Міла подивилася.

— А.

— П’ятнадцять років.

— Шістнадцять у березні.

— Тим більше.

— Мам, я запізнююсь.

— Ти нікуди не запізнюєшся. У тебе заняття об одинадцятій.

— До Лізи.

— Про Лізу я не знала.

— Тепер знаєш.

З кухні долинуло:

— Це пастка. Не сперечайся.

Андрій сидів за столом із викруткою й намагався полагодити ручку шухляди.

— Тебе ніхто не питав, — сказала Марина.

— Я допомагаю молодшому поколінню виживати.

Міла швидко поцілувала батька в маківку.

— Дякую. Єдина адекватна людина в цьому домі.

— Шухляду дороби, адекватна людино, — сказала Марина.

— Я її вивчаю.

— Ти її вивчаєш третій день.

— Складний випадок.

Міла вже відчинила двері.

— Я буду десь о третій.

— «Десь» — це де?

— У часовому сенсі.

— Міла.

— Напишу.

— І шнурок.

Дочка глянула вниз.

— Та господи.

Вона поставила рюкзак, присіла. Марина зачекала, поки зав’яже.

— Тепер іди.

— Люблю тебе теж.

Двері зачинилися.

Андрій сказав:

— Ти розумієш, що ще рік — і вона просто перестане повідомляти, куди пішла?

— Не перестане.

— Ти дуже оптимістична.

— У мене геолокація.

Він підняв голову.

— Оце вже аргумент.

Марина поставила перед ним чашку.

— Твоя.

— Я ще не просив.

— Ти завжди просиш.

— Оце мене й лякає в шлюбі.

Вони прожили разом майже двадцять років, і більша частина ранкових розмов давно не вимагала особливої уваги. Хто купить корм. Чия черга забрати посилку. Чому знову зникли маленькі ложки. Чи потрібен новий роутер, якщо Андрій уже четвертий місяць каже, що старий «ще походить». Марині подобалася ця передбачуваність.

У двадцять шість вона мало не померла в автомобільній аварії. Після такого люди зазвичай розповідають, що починають цінувати кожен день, більше подорожують або нарешті змінюють роботу. Марина натомість навчилася цінувати ранки, в яких нічого не відбувається. Телефон задзвонив, коли вона витирала воду біля мийки. Незнайомий номер. Вона скинула. За кілька секунд він задзвонив знову.

— Наполегливі, — сказав Андрій.

— Може, кредит дають.

— Бери. Раптом цього разу безкоштовно.

Марина знову скинула. Прийшло повідомлення. Марино Вікторівно, це не реклама. Я знав вашого батька. Будь ласка, візьміть слухавку. Вона перечитала. Батька не було вже одинадцять років.

— Що? — запитав Андрій.

— Пишуть, що знали тата.

— Хто?

— Не знаю.

Телефон задзвонив утретє. Марина відповіла.

— Слухаю.

Чоловік заговорив не одразу.

— Марино Вікторівно?

— Ви це вже встановили.

— Так. Вибачте.

Голос був старший, ніж вона очікувала. Не старечий. Просто втомлений.

— Хто ви?

— Сергій Левченко.

Ім’я нічого їй не сказало.

— Звідки у вас мій номер?

— Через старі контакти. Це окрема історія.

— Починається погано.

Чоловік коротко кашлянув.

— Можливо.

— Ви знали мого батька? Звідки?

— Ми кілька років працювали в одному проєкті.

Марина подивилася на Андрія. Той уже не займався шухлядою.

— В якому?

— Я б не хотів пояснювати це телефоном.

— Тоді ми закінчили.

— Ваш батько називав вас Мухою.

Марина не поклала слухавку. Андрій жестом запитав, що. Вона показала: зачекай.

— Звідки ви це знаєте?

— Від нього.

— Це не відповідь.

— Іншої поки не маю.

— Ви дуже невдало обрали людину для загадок зранку.

— Я не намагаюся бути загадковим.

— Виходить природно.

За спиною Андрій тихо хмикнув.

Чоловік на лінії сказав:

— Мені треба, щоб ви сьогодні з’їздили в одне місце.

— Ні.

— Ви навіть не знаєте куди.

— Саме тому.

— На кладовище.

Марина подивилася у вікно.

— Чиє?

— Кладовище?

— Поховання.

Знову пауза.

— Олени Северин.

— Я не знаю такої.

— Я знаю.

— Тоді навіщо мені туди їхати?

— Бо чотири дні тому я був біля її могили. Там стоїть новий пам’ятник.

— І?

— На ньому ваша фотографія.

Марина нічого не сказала. Андрій встав.

— Що? — тихо запитав.

Вона відвернулася.

— Повторіть.

— На пам’ятнику фотографія жінки. Це ви.

— Ви мене бачили? Коли?

— Сімнадцять років тому.

Марина відчула, як пальці сильніше стисли телефон.

— Після аварії?

Чоловік не відповів одразу.

— Так.

Тепер уже стало не смішно. Аварія була в тій частині життя, про яку Марина знала більше з чужих розповідей, ніж зі своїх спогадів. Вісімнадцятого серпня 2009 року вона ввечері їхала додому. Машина злетіла з дороги й опинилася у воді. Далі — уривки. Швидка. Реанімація. Кілька днів майже без свідомості. Потім довгий період, який лікарі називали посттравматичною амнезією.

Марина пам’ятала лікарняне вікно, біля якого росла велика драцена. Пам’ятала медсестру з дуже червоними нігтями. Пам’ятала, як Андрій одного дня приніс їй персики, а вона розлютилася, бо хотіла абрикосів. Чи було це через тиждень після аварії чи через місяць — не знала. Згодом це перестало мати значення.

— Де саме? — запитала вона.

Левченко назвав кладовище, сектор, ряд і номер місця.

— Скиньте фотографію.

— Добре.

— Зараз.